Підготувала:
учитель історії Вовчицького ліцею
Вовчик - центр сільської ради, якій підпорядковуються села Висачки, Вовча
Долина, Кузубівка, хутір Грибище. Розташовані на лівому березі річки Сули, за
20 км від райцентру та за 18 км.
від залізничної станції Ромодан, 764 дворів, 1810 жителів станом на 01.01.2009 року. Сільський
голова Козловська Ольга Михайлівна.
На території сучасного села Вовчик
люди поселялись з давніх давен. Про це свідчать виявлені знаряддя праці
людей кам’яного віку ( крем’яні скребки, сокири, молотки із каменю, наконечники
до списа мідно-бронзової доби та інше.).
У 8-2 столітті до н.е. на території Вовчика жили скіфи-хлібороби. Скіфські
речі - бронзові наконечники до стріл, керамічні грузила, рибальські
снасті, рештки посуду, знайдені на
території села експонуються в народному історико-краєзнавчому музеї ім..
І.І.Саєнка. У кінці І тисячоліття до
н.е. нашу територію населяли племена
ранніх слов’ян.
На віддалі 4 км. від сучасного села
Вовчик у південно-східному напрямі
по шляху Вовчик - Ромодан в
урочищі Рудка виявили поселення ранніх слов’ян
періоду культури полів поховань. Тут
жили люди в ІІ і ІІІ тисячоліттях нашої
ери, займались хліборобством, різними ремеслами, велась торгівля. Пізніше із
східних степів навалою прийшли кочові племена гуни і знищили всі поселення і культуру того часу.
Про це свідчать розкопки, які були проведені в 1966 році археологічною
експедицією Академії наук СРСР під
керівництвом кандидата історичних наук В.В.Кропоткіна. Знайдені під час розкопок речі знаходяться в сільському музеї, а частина відправлена в
Москву в історичний музей.
Повз це місце де було поселення, пізніше проходив знаменитий комишанський
шлях , ним їздили чумаки в Крим по сіль.
В ІІ столітті до н.е. на території
сучасного села Вовчик проходили кочові
племена сарматів, які розміщалися в
долинах рік Волги і Дону. Потім вони
асимілювались із слов’янами.
Свідком цього є глиняний посуд, знайдений в селі на глибині 2 м. жителем села Іващенком М.
На початку 17 століття на території
піщаного острова, який розташований між річкою
Сулою та її притокою Сулицею та
Висаківським соляним куполом серед зелених запашних лугів і безкрайнього лісу, було засноване селище -
початок сучасного села Вовчик. Першим на цьому місці оселився дід Хамула .
Річкові долини понад Удаєм та Сулою
були покриті лісами і непрохідними болотами, що служило природнім
захистом перших поселенців.
Пізніше село перенесено на лівий берег Сули. За народними переказами ця територія була покрита великим густим
лісом, в якій водилося багато звірів, особливо вовків. Проїзд лісом був
небезпечний не лише через хижих звірів,
а й через злодіїв , що переховувалися в хащах. За легендою , що передається з
покоління в покоління, назва села
походить від такого випадку. Одного разу два господарі везли свої товарі на
продаж цим лісом і на них напали злодії.
Одного господаря зарізали , а другому пощастило втекти в село. Чоловік з переляку не
міг розповісти про урочище, місце трагічного випадку, а тільки
повторював „ Вовки чик” . Це
означало: там, де вовки, зарізано
чоловіка.
Також з давніх давен дійшла назва
одного з найбільших кутків села – Горнанівки. Начеб - то тікаючи від польського гноблення , селянин
Петренко поселився на горбі під лісом по
ліву сторону річки Сули, де була зручна ділянка землі . Господар при нагоді усім
розповів про свою гарну нивку Пізніше на
Горнанівку почали переселятися і інші селяни.
Точну дату заснування села не встановлено. Згідно літописів козацької доби з 1658 року Вовчик
числиться у складі Лубенської
сотні Лубенського полку. За універсалом
гетьмана Д.Многогрішного від
08.01.1670 року село Вовчик було
передано у володіння Мгарського монастиря. З 1750 по 1764 роки
село входило до Снітинської сотні Лубенського полку. За ревізією 1764 року Вовчик належав частково значковому товаришу Р.Іваницькому та
Мгарському монастирю.
У 1781 році Вовчик було включено до
Лубенського повіту Київського
намісництва . В селі тоді проживало 723 мешканці, нараховувалось 236 хат.
Земельні маєтності на території
Вовчика мали земський суддя Іван Кулябко й прем’єр
- майор Петро Скаржинський. В документах за 1787 рік згадується , що у
Вовчику землею володіла також церква. За переписом 1859 року
у Вовчику нараховувалось 293 двори ,
1733 жителі.
З 1863 року Вовчик відноситься до
Тишківської волості Лубенського повіту. На той час у селі проживало 2029
чоловік, діяв винокурний завод.
У 1881 році у Вовчику було побудовано Михайлівську церкву з дзвіницею ,
відкрито бібліотеку, школу грамоти для
дівчат, церковне училище, створено
братство і „попечительство” .
З 1900 року Вовчик став центром
волості Лубенського повіту . В селі
проживало 2526 жителів , об’єднаних у
297 дворів , діяли 3 сільських
громади - казенна, козацька, і селян-власників. Крім обробітку землі, жителі також займалися ткацтвом , кравецтвом,
чимбарством, бондарством, ковальством,
чумакували.
У Вовчику були маєтки двох поміщиків
Марії Соколовської та Гната Коломия. Дружина Коломия та Соколовська були доньками
пана Гуйвора . Гуйвар разом з родиною
проживав у Петербурзі, де перебував
на військовій службі.
На початку ХХ століття у Вовчику більшість селянських господарств
належали до середняцьких : мали в своєму господарстві до
десяти десятин землі, корову, двоє –троє свиней. Про те з часом , в
результаті дроблення земельних
наділів при спадкуванні , зростала
кількість бідняцьких сімей. Серед
найзаможніших вовчан виділялися родини
Шостака М., Клепача К., Кузьменко, Іващенка, у власності яких знаходилося до 80 десятин землі. Багато селян-бідняків ,
особливо молоді , ходили на заробітки в Таврію, де більшість з них працювали
в німецького поміщика – колоніста Фальц-Фейна. Незначна частина селян
виїзджали на поселення в
Сибір і Казахстан. на „слободи”.
В 1903 році в селі сталася велика
пожежа. Найбільше постраждала частина села
Поділ, але вогонь перекинувся на солом’яні стріхи селянських хат інших
кутків .Потерпілі від пожежі почали
будувати цегляні будинки, вкриті залізом або гончарною черепицею, яку тоді
виробляли тільки в Полтаві.
Діставали вовчани її
користуючись допомогою поміщика Леонтовича, котрий мешкав у Березоточі
і займав високі державні посади.
Під час революції 1905-1907 років у
селі існував селянський комітет до якого
входили найбільш революційно настроєні селяни. Комітет часто збирався на
таємні сходки в хаті селянина Терця І.В.
Серед заїжджих соціал-демократів вовчани найбільше запам’ятали студента Сахарова, який в село привіз
перший номер газети „Іскра”.
В грудні 1905 року на базарній площі
у Вовчику відбувся п’ятитисячний мітинг.
Із рапорту Лубенського повітового ісправника
Кірдановського Полтавському губернатору
про п’ятитисячну сходку в селі Вовчик селян , які виявили збройний опір поліції. 27
грудня 1905 року знову почали проникати
чутки, що у Вовчику відбудеться
безпорядок з участю селян суміжних сіл - Литв яків, Снітина, Висачок і
Березоточі. Нарешті 29 грудня о 3.00 годині дня помічені
признаки у Вовчику – на площі між
училищем і волосним правлінням . На сходку швидко зібрався натовп до 5 тисяч чоловік.
Для придушення мітингу з Лубен було
викликано кінну жандармерію. На Лубенському шляху селяни влаштували барикади із
возів, борін, плугів, щоб затримати
жандармерів. Але мітинг було розігнато.
А його організаторів Шульженка П.П.,
Етнеровича Г.С., Пащенка М.Ф., Соломієчка П.Ф. засуджено і заслано на каторжні роботи.
У 1907 році житель села Падалка С.А.
, який був на політичному обліку в урядника , намагався організувати у Вовчику
показ селянам кіно. Для цього купив кіноапарат гучного
пропуску стрічок, облаштував примітивне приміщення. Але на підставі політичної
підозри, поліція заборонила показувати
кіно.
У 1908 році в селі було засновано
сільськогосподарське товариство, яке на спільні кошти придбало декілька особин
різної худоби елітних порід.
У 1912 році у Вовчику на державні
кошти було побудовано нове приміщення школи, яка складалась із п’яти класів. В цю школу ходили навчатися і
діти з навколишніх сіл: Литвяки,
Висачки, Тишки, Крутий Берег. Тоді ж
відкрили і ремісниче училище, в якому навчалися
різним ремеслам юнаки, що закінчили
5 класів міністерської школи.
Спеціальності столярів, колісників,
слюсарів, токарів, користувалися великим
попитом як в селі, так і в місті. Деякі
випускники міністерської школи поступили в середні учбові заклади. На селі з’явилися
люди з середньою освітою.
У 1913 році засновані кредитне
товариство. Воно сприяло економічному і культурному розвиткові села. Товариство
кредитувало селян грошима для закупівлі
землі, худоби, інвентарю, забезпечувало своїх членів різними товарами.
Перед першою світовою війною у Вовчику налічувалося 12 вітряків, які були основною базою для помелу
зерна для споживання людей і годівлі худоби. В центрі села знаходилася
продуктова крамниця, власниками і
продавцями якої було єврейське подружжя.
На базарній площі був шинок, де продавалася горілка. В селі було два приватних крамарі,
які торгували тканинами на дому . Для
іншого побутового обслуговування населення були приватні спеціалісти - кравці, сапожники, шивці,
столяри, тесляри.
В революційних подіях 1917 року в
Петрограді брали участь уродженці села
Вовчик Пулеха П. і Падалка С.
Під час громадянської війни у
Вовчику точилася жорстока класова
боротьба. Із жителів села була організована банда, якою керував Іващенко Я.М.
Бандити сіяли паніку серед селян,
грабували людей, вбивали активістів комсомольського та більшовицького руху. Так від рук бандитів протягом 1919-1923 років загинули
Зайцев О.- один із фундаторів комсомолу на Лубенщині, Шадюк А.С.- голова Вовчицького районного
КНС, Дядечко П.Д.-активний учасник
розподілу панської землі, Коломніков М.Л.- перший начальник міліції
Вовчанського району. Всі вони поховані в
братській могилі в парку в центрі села .
У січні 1920 року в селі була національна
ремонтна майстерня , яка належала
Лубенському земству . У квітні того ж року
створено волосний комітет та сільську раду.
Бідне населення села Вовчик одержало
землю і спочатку займалось одноосібним
веденням господарства. Селяни , які крім землі не мали ніякого реманенту,
користувались послугами комітету
незаможних селян і комітету бідноти, який був створений в 1920 році. До складу комнезаму
входили бідняки Терещенко І., Лужний А.,
Струсь Г., Гусак С., Іващенко Ф . Комітет незаможних селян займався перерозподілом землі та худоби серед
бідняків .
У 1922 році у Вовчику організували
сільськогосподарське товариство „Праця”
, головою якого у 1922-1925 роках був
Рева П.М. При товаристві існувало
відділення державного банку . Товариство займалось постачанням в селі сільськогосподарської техніки та інвентарю: плугів, сівалок, возів, жаток.
Виробляли цементно-піщану черепицю та круги для колодязів, продавали селянам.
Для торгівлі організовано споживче
товариство на пайових началах. Приватні
торгаші самі по собі
припинили діяльність , перевага була на боці кооперації . Першим головою
кооперативного споживчого товариства був Падалка С.А.
У 1923 році Вовчик став центром
адміністративного району. Вовчанський район проіснував до 1931 року, доки його
територія була приєднана до Лубенського
району. У 1924 році в селі
організувалася так звана виділяюча
група з бідних селян , якій виділили кращу землю в околиці села. Це було першим
порушенням меж індивідуальних селянських наділів. Вже через декілька місяців ця виділяюча група стала
іменувати себе товариством спільного обробітку землі (ТСОЗ) . З початку
в ньому було близько 40 родин. Активними організаторами ТСОЗу виступили Полянко Г.Г., Дядечко А.Д.,,
Пономаренко В.Я., Самойленко М.О., Лавріненко Г.М. Праця в товаристві була організована по
десяти хатках. В цей час в селі з’явилась
перша молотарка. А у 1927 році товариство одержало першого трактора „Фордзона” (американського виробництва). Для
селян ця машина була справжнім дивом . Трактор орав землю, рухав молотарку при
обмолотах зернових та млин. Першим
трактористом у Вовчику був Руденко П.М.
У 1927-1928 роках у селі було
створено товариство по вирощуванню цукрових буряків,
головою якого був Дядечко Й.Д. Буряки на
переробку доставляли на Оріхівській цукровий завод.
У зимовий період 1929 року почалась колективізація у Вовчику . Першими йшли
в колгосп селяни біднішого прошарку. Фундаторами колгоспного будівництва були :
Сухомлин Л.І., Іващенко Ф.І., Лужний А.Ю., Шостак І.О., Андріївський Я.І.,
Іващенко Ф.Я., Лавріненко Г.О., Полянко С.Я., Булах А.Г., Дядечко С.Д., Дядечко
Й.Д.
На весні 1930 року проорали першу червону борозну , яка ліквідувала всі межі
селянських наділів. Вся польова селянська земля перейшла в державну власність і передана колгоспам по державним
актам. У індивідуальному користуванні селянських родин залишилась присадибна
ділянка до 40 соток. Усуспільненню
підлягали також робоча худоба та
сільськогосподарський інвентар. З початку колективізації у Вовчику та селах підпорядкованих сільській раді було
організовано чотири колгоспи:
колгосп імені Сталіна – центральна частина с. Вовчик, першим головою якого
був Іващенко Ф.Я.;
колгосп імені Шевченка – куток „Залісок”, першим головою був
Рябич Я.Н.;
колгосп „Червона Долина” – хутір Вовча Долина, перший голова Шапошник П.Д.;
колгосп „Нове життя” – хутір Смілий.
В 1930 році у Вовчику в саду біля
клубу обладнано млин. Постамент привезли із Березоточі, а двигун – із Ромодану. Машиністом був Шостак Г., а вагарем
Демент Т.П. Крім цього в селі було сім вітряків.
У січні 1931 року на загальних зборах було прийнято рішення об’єднати всі
чотири колгоспи в один. Так утворився великий колгосп імені Сталіна. Першим
головою цього колгоспу було обрано Сухомлина Ларіона Івановича, завідуючим
господарством – Шостака Якова Гнатовича.
Об’єднаний колгосп налічував 380
дворів, що утворили 12 бригад. Серед простого сільськогосподарського інвентарю,
яким обробляли землю, було 300 плугів, 30 сівалок, 25 жаток, 40 культиваторів.
Основною тягловою силою були коні, яких нараховувалось до чотирьох сотень.
Почали створюватись тваринницькі ферми.
З початком організації єдиного колгоспу запровадили хороший хліборобський
звичай – всією громадою, як на свято, виходити в поле в день першої весняної оранки.
Початок весняного обробітку для селян дійсно був великим святом. Тож готувалися
до цього урочистого дня заздалегідь – перевіряли справність реманенту, готували
посівні матеріали, краще годували коней, щоб ті мали більше сили. У сільському
музеї збереглося унікальне фото, на якому зображено Сухомлина Л.І. із селянином
перед виїздом у поле.
В тяжких умовах доводилось розвиватись першому колгоспу. Бідні селяни, що
раніше залежали від заможних господарств, підбурювані ними , кидалися то в одну
, то в іншу сторону. Це привело до того,
що в 1931 році частина селян, які були в колгоспі, стали забирати назад коней,
реманент, посівні матеріали і виходити з членів колгоспу. Згодом, спродавши все
це, знову повертались до колгоспу. Скористались такою панікою заможні селяни,
які не бажаючи віддавати своє майно в колгосп, шкодили колгоспному будівництву.
Зокрема на Заліску було спалено колгоспні сараї, де згоріло багато свиней, на
Зацарині в бригаді № 6 спалено скирту сіна. Вдавалися і до таких заходів, як
отруєння або крадіжки худоби. Відомий
такий факт, що в 1932 році на хуторі Вовча Долина хтось вночі випустив
із стайні колгоспних коней. Багатьох із них так
і не знайшли. Був період, коли колгоспники не хотіли виходити на
обробіток цукрових буряків. Тоді доводилось наймати людей із Висачок, хутора
Грибище, Луки, яким платили по 8 копійок на трудодень та харчували за рахунок
колгоспу.
Для придушення антиколгоспних виступів з числа комуністів та комсомольців у
селі було створено актив. До його складу увійшли: Сухомлин Л.І., Сушко Ф.Ф.,
Іващенко Ф.Я., Іващенко О., Пономаренко В.Я., Шостак В.О., Сушко П.З., Кокозій
А.А., Кузьменко О.С., Клепач І.І., Андріївський Є., Шостак І., Іващенко Ф.І.
У 1931 році на околиці села Вовчик у будинку бувшого волосного управління
розмістилась Ромоданівська МТС. У ній була зібрана вся техніка для обробітку
колгоспних полів: трактори, плуги, культиватори, сівалки, жатки, сінокосарки,
молотарки та автомашини. Комбайнів тоді ще не було. Вся техніка керівництвом
МТС була розподілена і закріплена за тракторними бригадами. Тракторні бригади
направлялись в окремі колгоспи для обробітку землі по договору з колгоспом за
відповідну оплату по державних розцінках за кожний оброблений гектар.
Керівництво МТС складалось із директора, механіків, агрономів, бухгалтерії та
політвідділу.
1932 – 1933 роки були дуже тяжкими в Україні.
У 1932 році після виконання двох планів поставки зерна державі, всупереч
наказу виконувати третій план, правління колгоспу імені Сталіна прийняло
рішення роздати людям зерно на вироблений трудодень.
За порушення статуту колгоспу та ігнорування розпоряджень з району все
правління колгоспу судила виїзна сесія районного суду. Засідання відбулося у
Вовчику в грудні 1932 року. Суд виніс вирок: голові колгоспу Сухомлину Ларіону
Івановичу за „ самоуправство” – розстріл, решті членів правління – від 5 до 10
років ув’язнення в таборах. А в газеті „Рай літ” в січні 1933 року в продовж
декількох номерів виходила стаття „ Вороги народу. Наука контрреволюційної
Сухомлинівщини”. З позиції більшовицької ідеології дії Сухомлина Л.І. та членів
правління колгоспу носили контрреволюційний характер і прирівнювались до зради
Батьківщини. „ Буксирна бригада” , яка
діяла а на той час, прибула з Лубен у Вовчик і почала забирати в селян зерно.
Хто не встиг сховати і віддав усе – вимерла з голоду вся родина. Односельці,
коли дізналися, що їхнього голову засуджено, зібралися вночі, написали листа і
відправились із ним пішки у Полтаву, у обком партії. Можливо , це допомогло, бо
вирок було переглянуто: Сухомлину
розстріл замінили десятирічним
ув’язненням.
Подальша доля першого голови колгоспу у Вовчику склалася трагічно. Ларіон
Іванович повернувся в село напередодні Великої Вітчизняної війни, його
поставили бригадиром. Та прийшли фашистські окупанти і вчинили те, чого не
встигли більшовики – його розстріляли.
У 1932-1933 роках у Вовчику від
голоду померло 56 чоловік, Проте, якби не героїзм членів правління на чолі з головою колгоспу Сухомлином Л.І.,
кількість невинно убієнних була б значно більшою.
У 1935 році село було повністю колективізовано. Колгоспу імені Сталіна вручено Акт на вічне використання землею. В той час до колгоспу
входило 531 господарство, членів колгоспу налічувалось 1097 осіб. Всього у користуванні колгоспу
було 4666 гектарів землі: орної 3332 га, сінокосу -388 га, земель іншого
призначення-946 га.
В 30-х роках колгосп імені
Сталіна очолювали Зюзін ( робітник
двадцятип”ятитисячник,1933-1934 р.р.),Клепач І.О.( уродженець села Нижчий Булатець,1934-1938 р.р.) Шостак Ю.О.(
житель с. Вовчик, 1939-1941 р.р.).
Вовчанська восьмирічна школа зазнала
реорганізації і у 1938 році
відбувся перший випуск 10 класу середньої школи.
Напередодні другої світової війни у
Вовчику працювали клуб, школа, бібліотека, млин, лазня. Колгосп імені Сталіна
був учасником Всесоюзної виставки досягнень народного господарства 1939 року.
Господарство вирощувало багато лікарських рослин, серед яких виділялась
особливо рідкісна базиліка коміорна . Дві
ланкових рільничої бригади, що доглядали посіви лікарських рослин, були
визначені нагородами на ВДНГ : Іващенко
В. М.-медаллю „За трудовое отличие”, Терець О.М.- грамотою.
З початком Великої Вітчизняної війни
на боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками було мобілізовано 567 вовчан. Наші односельці громили ворога на
фронтах, брали участь у роботі підпільних груп та партизанських загонів, що
діяли на окупованих територіях, самовіддано трудились на полях і фермах,
наближаючи світлий День Перемоги.
Дорогою стала ціна перемоги для Вовчика: 229 його жителів не повернулися до рідних домівок, а залишилися лежати в братських могилах на полях війни.
В липні-серпні 1941 року із колгоспу
імені Сталіна було евакуйовано на
схід значну частину робочої і
продуктивної худоби.
13 вересня 1941 року – початок
фашистської окупації села. Німці призначили у вовчику комендантом Кюля, влада якого
також поширювалась на сусідські Литвяки
та Висачки. На поліцію, сформовану з 10 чоловік, прислужників „нового порядку” покладалася карально - наглядова функція.
Вони охороняли коменданта, влаштовували облави, забирали молодь для відправки в
Німеччину, чинили розправи над
представниками Радянської влади,
забирали в селян продовольство .
Окупаційна влада землю в особисте
користування не наділяла. Селян поділили на десятки, кожному з яких виділили
земельні ділянки та робочу худобу.
Працювати заставляли всіх, хто ухилявся від роботи – того карали. Після
обмолоту на зароблені вихододні давали селянам грами зерна, решту відправляли в
Німеччину.
Фашисти вдавалися і до фізичного винищення населення. 67 патріотів і
сільських активістів із Вовчика було розстріляно в яру за Лубнами в перші дні
окупації. 199 молодих вовчан було
насильно вивезено для примусових
робіт в Німеччину.
Ярмо німецької окупації в нашому
селі тривало довгих два роки . 17
вересня 1943 року Вовчик було визволено.
Відступаючи, фашисти мали на меті
спалити село. Та на перешкоді цьому став
простий 19-річний юнак Павло Попов із російського села Пічугіно Курганської області. Танк Попова
першим ввірвався в межі палаючих околиць
Вовчика.
Німці почали відступати, оскільки боялися, що танк Попова це лише перша машина мотострілецької бригади. Під час цього
короткого бою Павла Попова
було смертельно поранено. Так ціною власного життя молодий танкіст з далекої російської глибинки врятував
від знищення українське село. Павла Попова було поховано в центрі села. Неподалік могили героя на п’єдестал встановлено бойовий танк
ИС-2. В знак глибокої вдячності юному герою одна з вулиць Вовчика носить ім’я
Попова.
Вовчицька земля виплекала достойних захисників. Багато наших односельців за проявлені героїзм і відвагу нагороджені орденами та медалями.
Двоє випускників Вовчанської школи – Сірик Д. І. та Мицик В.Ф. удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.
Випускний вечір Сірика Дмитра
Івановича у Вовчанській середній школі співпав із початком Великої Вітчизняної війни. Тож в червні 1941
року пішов добровольцем на фронт. Воював
на Воронезькому та 1-ому Українському
фронтах. Нагороджений орденом Олександра
Невського. В березні 1944 року в боях за м. Станіслав ( Івано-Франківськ)
відважний танкіст загинув. Указом
Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1944 року за зразкове
виконання завдань командування і виявлені при цьому мужність і відвагу командиру танкової роти
2-го танкового батальйону 1-0ї гвардійської танкової бригади 8-го гвардійського механізованого
корпусу 1-го Українського фронту гвардії старшому лейтенанту Д.І.Сірику
посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Василь Федорович Мицик до війни
встиг закінчити Київське артилерійське училище, став слухачем Військової академії імені Дзержинського. В роки війни воював на
Брянському , 1-ому і 2-ому Українських,
1-ому Білоруському фронтах. Артилерійський полк, яким командував В.Ф.Мицик брав
участь у визволенні України, Росії, Білорусії, Румунії, Польщі. Ратними
подвигами полк заслужив звання
гвардійського, був нагороджений орденом Кутузова Ш ступеня, удостоєний
почесних найменувань „ Демблінський” та
„Померанський”. А командир за бойові заслуги був нагороджений орденами
Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1 ступеня. 27 квітня 1945 року в
бою В.Ф.Мицик був тяжко поранений і 14
травня помер. А 31 травня 1945 року
командиру 75-го гвардійського зенітного артилерійського полку гвардії
полковнику В.Ф.Мицику присвоєно звання
Героя Радянського Союзу (посмертно). З 1966 року місцева школа носить ім’я випускника-героя.
При відступі із Вовчика фашисти встигли спалити школу, приміщення дореволюційного волосного
управління, ремісниче училище, МТС, кооперативні магазини. За два роки „господарювання” окупанти знищили багато
виробничих об’єктів колгоспу, всі транспортні засоби і посіви на площі 2759
гектарів, нанесли господарству збитків на загальну суму 4 мільйони 333 тисячі
карбованців ( у тодішніх масштабах цін).
В тяжких умовах довелося відбудовувати господарство після військової розрухи. Варто згадати людей, які очолювали колгосп імені Сталіна в
цей час:
вересень 1943 -
січень 1974 р. - Клепач І.О.;
січень 1944 – червень 1945 р. -
Матвієнко М. ;
1945 –
січень1947 р. - Клепач І.О.;
січень 1947
- лютий 1949 р. -
Іващенко І.Я.;
1949-січень 1953
р. - Шостак В.О.;
1953-1954 р. р. - Сухопара П.К.
Це був період, коли не вистачало
всього: робочих рук, худоби і техніки, будівельних матеріалів. Людські
сили і можливості так часто бували на
межі виснаження, тому й змінювались так часто голови колгоспів.
Та навіть у цих складних
соціально-економічних умовах повоєнних буднів завдяки невичерпній енергії і
патріотизму вчителя географії місцевої школи Саєнка І.І. у Вовчику було посіяне зерно духовності. У 1948 році
було започатковано створення історико-краєзнавчого сільського музею.
Спочатку виставку зібраних експонатів робили в коридорі школи. Але кількість експонатів зростала дуже
швидко, і вже в 1950 році в школі відвели невелику кімнату для музею. З цього
часу почали проводити екскурсії до кімнати музею.1952 року відгуки про
краєзнавчий музей Вовчицької школи поширилися за межі села, потім – району і
області. Розширившись , музей набув статусу сільського . Про І.І.Саєнка та його
дітище писали газети обласного і республіканського рівнів.
Політичний ріст сільськогосподарського виробництва спостерігався з середини
50 – х років. 1955 – 1966 роках
господарство очолює Тимошенко Г.Д.
У липні 1957 року згідно рішення міністерства сільського господарства про укрупнення
колгоспів колгосп імені Сталіна об’єднали з господарством с. Березоточа. За
рішенням загальних зборів новоутвореному колгоспу дали ім’я Леніна.
1959 рік став знаменним у житті вовчан. Відбулися зміни в системі оплати
праці колгоспників: трудодні замінили гарантованою грошовою оплатою.
У 1960 році було побудоване невелике нове шкільне приміщення, яке згодом
використовувалось як шкільна майстерня.
У 1962 році розпочалося будівництво Будинку культури на 200 місць,
відкриття якого відбулося через два роки.
У січні 1965 року за наполегливим
клопотанням Березотіцької партійної організації та активу села ,
зсилаючись на різні незручності, березотіцьке господарство відокремилось від
колгоспу імені Леніна і утворило самостійний колгосп «Дружба».
Ще одна реорганізація колективного
господарства відбулась в 1972 році:
колгосп «Шлях Леніна» села Висачки об’єднали з колгоспом імені Леніна.
За десятиліття 1955 – 1965 років,
коли господарство очолював Тимошенко Григорій Данилович, у Вовчику життя
поліпшилось. Крім об’єктів соціального призначення , було побудовано чимало тваринницьких приміщень. Матеріально –
технічна база колгоспу поповнилась значною кількістю сільськогосподарської
техніки. За ці значні досягнення та за сумлінну працю голову колгоспу Тимошенка
Г.Д. та бригадира тракторної бригади Іващенка М.П. було нагороджено орденом
Леніна.
У січні 1966 року за рекомендацією райкому партії на загальних зборах
головою правління колгоспу імені Леніна
було обрано Калініченка Михайла Григоровича. Саме йому – молодому спеціалісту,
випускнику Полтавського сільськогосподарського інституту, судилося вивести господарство Вовчика у розряд кращих не тільки у районі , а і в області.
Михайло Григорович увійшов в історію Вовчика не лише, як керівник господарства,
що перебував на цій посаді майже 40 років, а й найуспішніший господар. Завдяки
сумлінній і самовідданій праці усього колективу колгоспу імені Леніна, під
вмілим керівництвом М.Г.Калініченка в 60 – 80 – роках відбулися кардинальні
зміни в благоустрої та соціально – культурному розвитку села.
У 1967 році по всіх дорогах села прокладено підземний кабель, завдяки якому
в колгоспному сільському будинку запрацювало проводові радіо. У наступному році
була повністю завершена електрифікація села. За допомогою електрики почали
впроваджувати механічне доїння корів, механізували всі трудомісткі роботи на
тваринницьких фермах.
В 1967 році у Вовчику завершилось спорудження нового двоповерхового приміщення восьмирічної школи. В значній мірі
це зусилля тодішнього директора школи
Саєнка І.І. (очолював школу з 1962 по 1976 роки). Невтомний ентузіаст
педагогічної справи Наєнко активно займався науково-методичною діяльністю. Іван
Іванович працював науковим кореспондентом науково-дослідного інституту
педагогіки УРСР. Його статті з питань вивчення географії в школі неодноразово
друкувалися в республіканських виданнях «Географія в школі» та «Краєзнавство в
школі». Саєнко І.І. також був постійним членом редколегії всесоюзного
науково-методичного журналу «География в школе». Іван Іванович очолював районне
методичне об’єднання вчителів географії. Кабінет географії у Вовчанській школі
був визнаний одним з найкращих в області.
У 1975 році Наєнко був делегатом ІІІ з’їзду вчителів УРСР.
Держава високо оцінила багаторічну плідну педагогічну та громадську
діяльність Саєнка І.І. За заслуги в розвитку освіти йому присвоєно звання
«Відмінник народної освіти» та «Заслужений вчитель УРСР», а також нагороджено
орденом Леніна та медаллю А.С.Макаренка. У особистому архіві директора школи
близько п’ятдесяти грамот та дипломів.
За період 1966 – 1984 років майже всі вулиці села були заасфальтовані. У
колгосп придбано багато нової техніки : потужні трактори, комбайни, вантажні
автомобілі, автобуси. У Вовчик активно почали прибувати дипломовані молоді
спеціалісти.
У 1968 році список новобудов села поповнило красиве двоповерхове приміщення
дитячого садка, розрахованого на 90 малюків. В центрі села «виросли» медична
амбулаторія, магазини, ошатне двоповерхове приміщення, в якому
розмістились сільська рада, відділення зв’язку,
сільська бібліотека та контора колгоспу імені Леніна.
70-80 роки минулого століття – період широкого розмаху житлового
будівництва у Вовчику: молоді спеціалісти та їх родини заселили близько ста
нових будинків і квартир. Село поповнилося двома новими молодіжними вулицями.
Вовчани привітно зустрічали новоселів з різних куточків України. В цей час у селі працює хлібокомбінат, олійний цех, є
своя пральня, лазня, а біля новозбудованих 16 – ти квартирних будинків сучасний
басейн.
Але не лише про зростання виробничих показників та матеріально – побутові
умови колгоспників турбувався голова колгоспу Калініченко М.Г. Заслуговує
схвалення і діяльність , спрямована на розвиток культури селян, їх естетичних
смаків, відродження народних промислів.
У 1968 році Вовчиць кому історико – краєзнавчому музею присвоєно звання
народного, незмінним керівником якого був Саєнко І.І. Він визнаний одним з найкращих сільських
музеїв на Полтавщині. А в 1987 році майже 10 тисяч експонатів, що висвітлюють
історію села і району з найдавніших часів до сьогодення розмістилися в
новозбудованому двоповерховому приміщенні . Вовчицький народний історико –
краєзнавчий музей неодноразово нагороджувався дипломами і грамотами
Міністерства культури СРСР та УРСР.
У просторому новому приміщенні була обладнана картинна галерея, де
виславляли полотна місцевих художників, а також майстрів пензля з Полтави,
Києва та інших міст республіки.
У ці роки в селі діяло любительське об’єднання «Народний умілець», до
складу якого входило понад 30 майстрів. Вони організували постійно діючу
виставку своїх творінь. Назавжди в історії Вовчика залишаться мальовничі узори
рушників, скатертин, сорочок та вишиті портрети і панно майстринь –
вишивальниць Н.Я.Чумак та її доньки Надії, ветерана педагогічної праці Іващенко
Н.Г. Роботи Насті Гнатівни – окраса не лише сільського музею, а й музею
Великого Кобзаря у селі Шевченковому Черкаської області. А ще вироби
вовчанської майстрині експонувалися у 1987 році на виставці «Мій край – моя
Вітчизна», що проходила у виставочному павільйоні Укрпрофради в Києві . Високою
майстерністю відзначаються роботи майстра з випалювання по дереву Пащина Б.К.,
різьбяра по дереву М. Шостака.
Восени 1966 року у Вовчику була організована хор – ланка. Любов і шана до
української народної пісні, бажання показати її велич і красу згуртували
колектив з 25 талановитих самодіяльних артистів. Учасники виробничих нарад та
семінарів, що проводилися на базі колгоспу імені Леніна, мали можливість
познайомитись також з хор – ланкою. З середини 80 – х років хор – ланка Вовчика
стала постійним учасником святкових дійств щорічного Сорочинського ярмарку. А в
січня 1986 року вперше у Вовчику проходили телевізійні зйомки передачі «Село і
люди». Одного виступу хор-ланки виявилося достатньо, щоб завідуюча сектором
культури телестудії Ніна Романенко запросила наших артистів до Києва. Це була
перша поїздка до столиці. А згодом у 1990 році хор – ланка колгоспу імені
Леніна стала учасницею Виставки досягнень народного господарства. У 1996 році
талановитих артистів тепло вітали глядачі Національного палацу «Україна».
Так хор – ланка
села Вовчик стала відомою і у Києві. Велике заслуга у визнанні таланту
колективу його художнього керівника
Пасічної Р.В.
Не менш відомими
за межами села в цей період стали ще два Вовчицьких мистецьких колективи:
вокальне тріо та жіночий вокальний ансамбль. Вони стали лауреатами Всесоюзного
фестивалю народної творчості і дипломантами республіканського телетурніру
«Сонячні кларнети» та радіо конкурсу «Золоті ключі».
На початку 70 – х років зусиллями
народного аматора Саєнка І.І. у Вовчику була створена любительська кіностудія
«Колос». Роботи Вовчицьких кіно любителів отримали призи республіканських
конкурсів у Києві, Полтаві, Ровно, а також відзнаку Міжнародного конкурсу
любительських фільмів, що проходив у болгарському місті Плевен. Кіноаматори
села – лауреати І Всесоюзного фестивалю народної творчості.
З 1972 року місцеве господарство стало
відкритим для іноземних делегацій. За знаннями та досвідом у Вовчик приїжджали
спеціалісти з Канади, Великої Британії, Швеції, Польщі, Німецької Демократичної
республіки, Чехословаччини, Франції, ФРН, США, Болгарії, Угорщини, Туреччини.
З метою розміщення гостей і відвідувачів
господарства в кінці 80 – х років у центрі села було побудовано сучасне
приміщення готелю разом з торгівельним комплексом. В цьому ж приміщенні
розміщалась і нова сучасна шкільна їдальня та кафе.
Уряд високо оцінив трудові здобутки вовчан
під керівництвом М.Г.Калініченка. Його нагороджено орденом Леніна та орденом
Трудового Червоного Прапора. А великий внесок у розвиток соціально – культурної
сфери села йому присвоєно почесне звання « Заслужений працівник культури УРСР»
. На посаді голови колгоспу Калініченко М.Г. перебував з 1966 по 2004 роки.
Вовчицька земля виплекала працьовитих
людей. Серед них сім кавалерів ордена Леніна, а саме жителі села Вовчик –
Тимошенко Г.Д., Іващенко М.П., Калініченко М.Г., Саєнко І.І. та жителі села
Висачки – Василенко М.І., Проценко М.В., Філенко Т.С. 16 наших односельців нагороджені
орденом Трудового Червоного Прапора, 15 -
орденом «Знак пошани», один – орденом Жовтневої революції, один –
орденом Трудової Слави ІІІ ступеня, 10 – медаллю «За трудову доблесть», 5
медаллю «За відзнаку», 16 – медаллю «За доблесный труд в годы ВОВ», 32 – медаллю «Ветеран праці».
Аварія на Чорнобильській АЕС 1986 року
несподіваною звісткою увірвалась і в оселі мешканців Вовчицької сільської ради.
52 наших земляки взяли участь в ліквідації наслідків цієї техногенної
катастрофи.
У селі, де було багато молоді і дітей,
велика увага приділялася всебічному розвитку підростаючого покоління. У 1987
році було відкрито філіали музичної та
художньої шкіл. Успішно працювала спортивна школа, де крім популярних футболу,
баскетболу, волейболу діти опановували мистецтво східних єдиноборств(тренери Б.
Сушко, М. Лаврусенко) та верхової їзди (тренер С.Михайленко). Родина
Михайленків, ставши переможцем обласної
спартакіади „Мама, тато і я – спортивна сім’я”, виборола ІІІ місце у фіналі
Всесоюзної спартакіади, яка проходила в серпні 1989 року у Москві. Спортивна сім’я
нагороджена медалями і грамотами Всесоюзного добровільного фізкультурно –
спортивного товариства профспілок.
Також популярністю серед дітей
користувалася художня студія ужиткового мистецтва, де навчали ткати гобелени(
керівник Л. Кришталь).
З 1983 року Вовчицька восьмирічна школа була
реорганізована в середню. А у 1991 році з ініціативи директора школи Кадуки
Миколи Миколайовича на базі Вовчицької середньої школи для учнів 9 – 11 класів
було відкрито ліцей з профільним навчанням. Це був один з перших на Україні
навчальних закладів нового типу в сільській місцевості. У ліцеї навчались діти
не тільки з м. Лубни та лубенського району, а й із Хорольського, Оржицького,
Семенівського районів.
За вагомий внесок у розвиток освіти та
впровадження передових педагогічних технологій Кадуці М.М., який очолював
Вовчицьку школу з 1976 по 2003 роки, присвоєно звання „Заслужений учитель
України”.
У 1998 році Вовчик відвідав Голова
Верховної ради України Олександр Ткаченко. Побувавши в ліцеї, він подарував
учням сучасний комп’ютерний клас .
Навіть у роки фінансової скрути у Вовчику
продовжували будуватись об’єкти соціального призначення. У 1998 році прийняв
новоселів Будинок Милосердя , на базі якого відкрили Вовчицьку дільничну
лікарню.
Згідно рішення зборів уповноважених від 12
листопада 1992 року протокол № 3 колгосп імені Леніна реорганізовано в
колективне сільськогосподарське підприємство імені Леніна. З 1993 року почалася
робота по розпаюванню земель господарства та майнового фонду між працівниками.
Цей процес був дуже трудомісткий, тому продовжувався декілька років. А 5 лютого
1996 року у Вовчицькій сільській раді був зареєстрований Державний акт на право колективної власності на землю, де
додатком № 1 був список громадян – членів колективного сільськогосподарського
підприємства – власників земельних ділянок , згідно чого кожному власнику був
виготовлений та виданий сертифікат на право на земельну частку ( пай) розміром
4.06 га. в умовних кадастрових гектарах. А починаючи з вересня 2001 року було
завершено розпаювання майнового фонду
ксп імені Леніна. Згідно даних розпаювання кожен власник майнового паю одержав Свідоцтво
на право власності на майновий пай члена
колективного сільськогосподарського підприємства.
З 03 квітня 2000 року на базі КСП імені
Леніна було створено Сільськогосподарське товариство з обмеженою
відповідальністю „Хлібодар”, яке являлось правонаступником попереднього підприємства. До 2004 року
керівником цього господарства залишався М.Г.Калініченко.
Зараз на розпайованих землях, що
знаходяться на території сільської ради господарюють СТОВ „Хлібодар”, ДП
„Нафком – Агро”, ДП „Агрофірма Лубенська
Зоря”, фермерські селянські господарства , приватні підприємці та селяни –
одноосібники.
08 жовтня 2008 року на громадських
кладовищах села Вовчик та села Висачки було встановлено Пам’ятні знаки - Хрести жертвам голодомору 1932 – 1933 років
від нащадків. Також у жовтні цього ж року було відкрито меморіальну дошку
засновнику Вовчицького народного
історико – краєзнавчого музею І.І.Саєнку. Музею ж присвоєно було ім’я його
фундатора -
І.І.Саєнка.
Благодатна Вовчицька земля дала життя та
натхнення багатьом відомим в Україні людям, зокрема:
-
Сергієнку Петру Трохимовичу – народному
артисту УРСР. Працював у Київському Державному Академічному театрі імені І.
Франка.;
-
Кагарлицькому Андрію Федоровичу –
народному артисту УРСР, актору Херсонського драматичного театру;
-
Литвиненко Катерині Іванівні – артистці
Київського державного цирку;
-
Заплавному Олексію Яковичу – кандидату
економічних наук, доценту економічних наук, завідуючому кафедрою економіки та
планування виробництва Воронезького
університету;
-
письменнику Заплавному Сергію
Олексійовичу;
-
Шостаку Миколі Івановичу – члену
Національної спілки письменників України, автору п’яти поетичних збірок,
лауреату журналістської премії „Незалежність”, редактору Бориспільської
міськрайонної газети „Трудова слава”.
Немає коментарів:
Дописати коментар