Автор:
Карпенко Ярослав Олександрович, учень 8 класу Вовчицького
ліцею імені В. Ф. Мицика Лубенської районної ради Полтавської області
Науковий керівник:
Карпенко Олександр Миколайович, вчитель історії Вовчицького ліцею ім. В. Ф.
Мицика
Вовчик – 2006
ВСТУП
Де була калина, - там нап’ята буда, Наверху могили
Чорнобилю груда...
І димить Чорнобиль, за тим запалає,
І «Вічную пам’ять». Божий птах співає...
Степан Руданський
І страшно, і гірко зазвучали поетичні рядки Степана
Руданського, написані ще у 1857 році. Так, вважайте, 130 років до початку
страшної трагедії цей пророчий вірш написав знаменитий український поет Степан
Руданський.
Світ не знав такого лиха, яке б людина створила сама
для себе. Знаємо: Чорнобиль - не лише атомна катастрофа. Це (тільки в Україні )
три з половиною мільйони опромінених, які досі несуть у собі біль. І серед них
35 жителів Вовчицької сільської ради, учасників ліквідації цієї страшної
катастрофи. Це ті, перед ким мої односельці схиляють голови в шані і повазі.
Вони - герої, герої нашого часу. Вони - рятівники України.
Приводом до написання науково - дослідницької роботи
«Чорнобиль : 20 років по тому.» стала зустріч вчителів і учнів Вовчицьго ліцею
в квітневі дні з ліквідаторами аварії на ЧАЕС. Сивина вже з’явилася на їх
скронях. Вони, воїни Чорнобиля, накопивши багатий життєвий досвід, не розгубили
в своїй пам’яті ті страшні сторінки подій 1986 року.
Уже через лічені дні* після аварії на Чорнобильській
атомній електростанції світ заговорив про її страшні наслідки і тривале в часі
її відлуння. Тоді це здебільшого були емоційні коментарі, оцінки, прогнози.
Нині, через двадцять років після страшної катастрофи, шок пройшов, емоції
вщухли і настав час глибокого осмислення чорнобильських проблем. Вони
залишаються болючими і гострими не тільки для України, а усієї планети.
І тому суспільно - політична актуальність даної теми
полягає в тому, щоб пояснити, як сьогодні сприймаються події двадцятирічної
давності не тільки самим суспільством, а, власне, самими ліквідаторами, моїми
односельцями На основі документальних спогадів і свідчень, в роботі
здійснюється спроба висвітлення тривожних подій весни - літа 1986 року і їх
оцінка з позиції дня сьогоднішнього.
Тому праця може бути використана для відповідей на
багато проблемних запитань, пов’язаних з темою Чорнобиля. І перед усім, як
держава оцінила вклад ліквідаторів в подолання наслідків атомної катастрофи, як
вона сьогодні піклується про чорнобильців. Чи достатньою є турбота держави ?
Як
відомо, нині у школах нашого краю вивчається краєзнавчий курс «Історія
Полтавщини». І тому дане дослідження може бути цікаве як вчителям, так і учням
для розкриття теми «Полтавщина в часи «перебудови» та розпаду СРСР( 1985- 1991 pp.)». Праця є цікавою для краєзнавців і
всіх поціновувачів історії рідного краю, історії Лубенщини.
Тема
Чорнобиля, у переддень 20-ї річниці жахливої аварії звучить з особливою
гостротою та актуальністю. Ще не загоїлися рани, продовжує ятрити в душу слово
«зона», ідуть в небуття ліквідатори та колишні мешканці Прип’яті . З кожним
роком збільшується кількість захворювань ендокринної системи та органів
кровообігу, зростають показники інвалідності. Це все він, гіркий полин
«гіркого» Чорнобилю. Саме тому стає зрозумілим те, що останнім часом з’явилась
велика кількість праць, досліджень про чорнобильські події. Здійснюється спроба
більш грунтовно розглянути проблему номер один для нашої держави.
Так,
зокрема, у 2006 році побачила світ документально - публіцистична повість Олега
Гусєва «Кайдани Чорнобиля». Шість розділів книжки в хронологічному порядку від
26 квітня 1986 року до наших днів розповідають про подвиги учасників ліквідації
наслідків аварії на ЧАЕС. Нова книжка - п’ятнадцята за ліком на цю тематику.
Перша книга автора під назвою «Чорнобиль, біль наш довічний » побачила світ у
1996 році. Українська поетеса Ліна Костенко в статті «Поїдьте туди, де вмерла
Україна » розповідає про підсумки роботи історично- культурологічної експедиції
Мінчорнобиля- МНС України в уражених радіацією районах українського Полісся.
Проблемою порятунку історичних, духовних цінностей займалася група фахівців -
ентузіастів, науковців, які за ці роки зібрали 10 тисяч матеріальних пам’яток
та близько 120 тисяч науково - документальних свідчень.
До
20-ї річниці Чорнобильської катастрофи вийшла велика кількість статей і
публікацій в засобах масової інформації, проводилися виставки, заходи на
державному рівні. Розроблена і діє програма «ЮНЕСКО- Чорнобиль», завдяки якій в
нашій державі створено реабілітаційні центри для дітей. Не осторонь
чорнобильської проблеми були і лубенські краєзнавці - дослідники батько і син
Валерій і Ігор Козюри. За роки післячорнобильської трагедії ними було
підготовлено три художньо - документальних дослідження про події Чорнобиля.
Так
у 1996 році вийшла книга «Обпалені Чорнобилем». В ній розповідається про
скромних і непомітних трудівників, учасників ліквідації аварії. У 2001 році
світ побачила книга «Чорний лелека». Вона вийшла тиражем 500 екземплярів. У
книзі вміщено спогади більш, ніж 250 лубенців, доля яких тісно пов’язана з
ліквідацією наслідків чорнобильської трагедії. А у 2006 році краєзнавці -
дослідники в книзі «Відлуння Чорнобиля.» відобразили глибинні наслідки аварії
для тисяч жителів Посульського краю, «обпалених Чорнобилем», розповідають про
наполегливу роботу міжрайонної організації «Союз Чорнобиль» по захисту
інтересів ліквідаторів аварії. Ці матеріали є джерелом при написанні
науково-дослідницької роботи «Чорнобиль: 20 років по тому».
Але
даний матеріал не може глибоко висвітлити тему Чорнобиля в кожному населеному
пункті. І тому метою дослідження є вивчення думок, поглядів моїх земляків -
ліквідаторів аварії на ЧАЕС через двадцять років після жахливої трагедії. Як
вони сьогодні оцінюють свої дії і вчинки, свій подвиг в ім’я майбутнього. В
роботі поставлено цілий ряд завдань, які ми намагалися розкрити. Серед них:
-
вивчення долі
моїх земляків-ліквідаторів страшної техногенної катастрофи;
-
висвітлення їх
внеску і ролі в ліквідацію наслідків аварії;
-
аналіз поглядів
людей на існуючу чорнобильську проблему через 20 років;
-
розуміння
психології кожного ліквідатора - земляка;
-
відображення
глибинних наслідків аварії для тисяч жителів лубенського краю;
-
дослідження
діяльності міськрайонної організації «Союз Чорнобиль»
Об’єктом
даного дослідження є аналіз вкладу моїх земляків в ліквідацію наслідків аварії
на Чорнобильській атомній електростанції весною - літом 1986 року, а предметом
- докладне з’ясування того, як лубенці - ліквідатори через два десятки років
розглядають проблему Чорнобиля, що їх хвилює. На що вони сподіваються і
покладають надії. Адже, для них Чорнобиль не закінчився. Він буде до останньої
хвилини їхнього життя. Це їх біль, це біль всієї України, біль нашого народу і
всього світу.
На
кінець 20 століття трагічною реальністю для українців стало провіщення
Апокаліпсису. В якому майже дві тисячі років тому назад сказано: «І засурмив
третій Ангел, і велика зоря стала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона
на третину річок, на водні джерела. А ймення тій зорі - полин. І стала третина
води, як полин, і багато людей повмирало з води, бо згіркла вона »( Об’явлення
св. Івана Богослова... 8,9,11).
РОЗДІЛ 1.
ЧорноБУТТЯ
УКРАЇНИ. ПОЛИНОВІ ДЗВОНИ ЧОРНОБИЛЯ.
26
квітня 2006 року - скорботний день, місяць і рік - 20 - та річниця Чорнобильської
трагедії. Два десятки років відділяють нас від тієї страшної аварії, коли о 1
годині 40 хвилин на 4 енергоблоці атомної станції стався вибух. В цей день
Україну, українців, Чорнобиль та його жертви згадують в усьому світі.
До
річниці аварії на ЧАЕС в нашій країні було проведено 65 тематичних заходів,
реалізованих 12 важливих президентських завдань. Чимало із запланованого
стосувалося матеріального стану чорнобильців. Напередодні цих трагічних подій,
указом Президента України Віктором Ющенком було присвоєно звання Герой України
з удостоєнням ордена «Золота Зірка»(посмертно):
Вашуку
Миколі Васильовичу - командирові відділення 6 - ї самостійної воєнізованої
пожежної частини по охороні міста Прип’яті;
Ігнатенку
Василю Івановичу - командирові відділення 6 - ї самостійної воєнізованої
пожежної частини по охороні міста Прип’яті;
Лелеченку
Олександру Григоровичу - заступнику начальника електричного цеху ЧАЕС (
Лубенець, наш земляк. Його ім’я носить Новооріхівська ЗОШ );
Титенку Миколі Івановичу –
пожежникові 6-ї самостійної воєнізованої частини по охороні міста Прип’ять;
Тішурі
Володимиру Івановичу - пожежнику 6 - ї самостійної воєнізованої частини по
охороні міста Прип’ять;
У
місті Києві було відкрито пам’ятник Герою Радянського Союзу, почесному
громадянину міста Києва Леоніду Телятникові, одному з перших, хто в 1986 році
став ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Майор Телятников був командиром
воєнізованої пожежної частини №2, яка кинулася гасити полум’я, сам майор у ті
дні неодноразово підіймався на дах четвертого реактора. Велика доза опромінення
забрала життя цієї людини. Пам’ятник відважному чорнобильцю встановлено на
Байковому кладовищі (Алея героїв).
Чорнобильська
проблема і роковини зібрали в Києві поважну міжнародну спільноту. Координатор
міжнародного співробітництва ООН з питань Чорнобиля, генеральний директор
Всесвітньої організації охорони здоров’я та інші відомі гості прибули до
столиці України на міжнародну науково- практичну конференцію «20 років
Чорнобильської катастрофи: погляд у майбутнє». Яка була організована урядом
України спільно з урядами Білорусі і Росії та іншими закордонними
конституціями. Без традиційних протокольних вітань звернувся Президент Україна
до учасників міжнародної конференції. Адже, як сказав Віктор Ющенко, жодний
протокол не знає слів, з якими можна було « звернутися до неосяжного простору людей,
означене словом Чорнобиль»*. Глава держави нагадав, що кілька днів тому
підписав Указ «Про присвоєння п’ятьом учасникам ліквідації на ЧАЕС звання
«Героя України» посмертно». А скільки героїв залишилися непоміченими, не
занесеними у державні реєстри, не відзначеними указами, але спалених,
понівечених, уражених радіацією. «Таких громадян, - сказав Президент, - сотні
тисяч, при чому і мертвих, і живих, і ще ненароджених. Цим людям, наголосив
глава держави, не потрібні слова, їм сьогодні потрібна правда для своїх дітей,
для своїх родин2».
Але
всі ми і досі не знаємо справжніх причин, масштабів і наслідків катастрофи. Від
Чорнобильської буди постраждало близько 5 млн. жителів України. Зона відчуження
на Поліських землях дорівнює десяткам територіям таких країн, як Андорра.
Упродовж років інформація про події на ЧАЕС була втаємничена і лише в середині 90-х громадськість
отримала можливість доступу до офіційних свідчень про трагедію 1986 року.
Основна причина цього криється у самій командно-адміністративній системі
колишнього СРСР.
Великою
проблемою сьогодення нашої держави є будівництво нового об’єкта «Укриття»на
ЧАЕС. За останні роки було зібрано понад мільярд доларів для побудови нового
саркофага. До цього проекту Україна йшла шість років. До 2010 року він має бути
закінчений. Але ще необхідно побудувати нове сховище для рідких і твердих
ядерних відходів. Такий він день сьогоднішній, таким він буде завтра.
Сьогодні
АЕС є і АЕС водночас немає. Є, бо реакторні установки обслуговує персонал;
тобто працюють люди в потрібному режимі; немає бо струму станція не дає. 15
грудня 2001 року було зупинено останній діючий - третій - енергоблок. Відтак
Україна виконала свої зобов’язання перед міжнародним співтовариством.
Безперечно, без політичного аспекту не обійшлося. Але всі добре знають про
страшні наслідки аварії. Наведемо кілька офіційних цифр, до яких дуже
прискіпливо ставляться, але вони, на превеликий жаль, правдиві. На 1 січня 2005
року в Україні чисельність громадян, що мають статус постраждалих у наслідок
Чорнобильської катастрофи, становила майже 2, 5 млн. чоловік, із них - більше
643 тисячі дітей. На забрудненій радіонуклідами території мешкає 524 тисячі
дітей - у них спостерігається «букет» хвороб 40- річних. Кількість сімей, що
оплакують свого годувальника, смерть якого пов’язана з Чорнобильською
катастрофою, - понад 19 тисяч. До 4 тисяч випадків прооперованого раку щитовидної залози - це цифри тільки дітей і тільки в одній Україні. Зростає
смертність населення на радіоактивній території від соматичної патології та
новоутворень3. Ми ^сивемо не після, а під час Чорнобильської
катастрофи !
РОЗДІЛ 2.
ЧОРНОБИЛЬСЬКЕ ТАВРО НА ЛУБЕНСЬКІЙ
ЗЕМЛІ.
2.1
ОБПАЛЕНІ ЧОРНОБИЛЕМ.
Лубни
- Чорнобиль - ( Раніше місто називалось Стрежів, а в 1193 році з’явилася назва
Чорнобиль ) ... Нерозривним і вічним став зв'язок цих давньоруських міст з
весни лихопомного 1986 року, коли після аварії на ЧАЕС, через злочинну,
колонізаторську політику московських відомств та бездумну ініціативу місцевих
бюрократів різних рангів Україна опинилася на краю прірви, у зоні страшного
екологічного лиха.
Тоді
одними з перших на боротьбу з розбурханим ядерним реактором в «Зону смерті »
вступили майже 3 тисячі лубенців у складі 25 Чапаєвської дивізії. Вони були
одягнуті у військову форму і чесно виконували свій обов’язок перед Вітчизною.
їх руками збудовано понад 200
км огорожі навколо ЗО км зони відчуження, понад 200 км шосейних доріг,
проведено дезактивацію десятків населених пунктів України і Білорусі, та 1 млн.
м. кв. приміщень атомної станції4.
Вони
не вважали і не вважають себе героями. Не обтяжені нагородами і навіть простими
словами вдячності, вони сьогодні живуть і працюють поруч з нами. Вони, в
переважній більшості, скромні і непомітні трудівники, які не люблять голосних
слів ( на противагу тим чиновникам пройдисвітам - чиновникам, які правдами і не
правдами здобули собі посвідчення «ліквідаторів» і, не нюхавши радіоактивного
пилу, зневажливо звуться між людьми «героями Чорнобиля» ). Та давайте не будемо
забувати про те, що в жодному місті України немає сьогодні такого високого
відсотку «ліквідаторів» серед дорослого чоловічого населення, як у Лубнах, що
лишив Чорнобиль кожному з них страшну пам'ять про себе.
Уславлена
гвардійська Чапаєвська орденоносна дивізія, яка тоді дислокувалася в Лубнах,
зразу ж після чорнобильської трагедії була доукомплектована молодими та
здоровими чоловіками, в основному з Лубенщини, і першою з військових частин
кинута в зону біди. Солдатами Чорнобиля від генерала до рядового ставали наші
земляки. Саме тому на Лубенщині досить активно працює міськрайонне товариство
«Союз Чорнобиль». Активістами організації в місті і районі є: Василь Куксань,
Василь Силка, Валерій Козара, Валерій Биченко, Анатолій Юрченко, Микола Чудак
та інші. Всі вони є членами правління організації, а її керівником - Василь
Куксань. Організація діє вже 16 років. В місті Лубни побудовано пам’ятний знак
«Лубенцям - учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС». Кожного року біля
нього збираються чорнобильці, щоб нагадати всім про страшну Чорнобильську
трагедію, щоб пам'ять жила, щоб вона не вмирала, як запорука того, що трагедія
Чорнобиля не повинна повторитися. І вже 20 років не помітно, тихо ідуть із
життя чорнобильці. Більше 400 чоловік залишили нас, 300 чоловік інвалідів -
чорнобильців потребують невідкладної допомоги. Тільки за минулий, 2005 рік, з
життя пішло 37 чорнобильців.
Чорнобильське
братство на Лубенщині досить сильне і дієве. Про це говорять конкретні кроки і
справи зроблені міскрайонною організацією «Союз Чорнобиль». Поблизу Мгарського
Спасо - Преображенського чоловічого монастиря, біля кургану скорботи було
закладено Алею пам’яті чорнобильцям Лубенщини. У цьому році понад 400 берізок
зустрічали зеленолистим шелестінням своїх гостей. Саме тут до 20 - ї річниці
аварії на ЧАЕС було встановлено пам’ятний знак. 26 квітня 2006 року він був
відкритий за сприянням міської і районної влади. Почесне право відкриття
пам’ятного знака одержали чорнобильці Василь Силка, Іван Ткачик, Валерій Биченко,
Михайло Кудрінський. На гранітному обеліску викарбувана скромна постать
жінки-матері. В районі у мирний час вдовами стали 155 молодих жінок.
До
20-ї річниці Чорнобильської трагедії у видавництві «Полтава» вийшла книга
учасника ліквідації аварії, місцевого краєзнавця, Валерія Козари «Відлуння
Чорнобиля». Це своєрідне продовження книг «Обпалені Чорнобилем» та «Чорний
лелека».
В
цьому році на Лубенщині відбувся десятий, ювілейний легкоатлетичний забіг
учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС від пам’ятного знака до Алеї
пам’яті на Зажур-Горі, започаткована 10 років тому традиція набула «другого
дихання». В перше у 2004 році дистанцію подолали дві жінки - викладачі
Войнихівського ПТУ №53 - 3. Жадан і С. Колінько. Активну роботу на Лубенщині
розгорнула громадська організація «Діти Чорнобиля», яку очолила P. І. Колісник. Вона взяла під свою
опіку понад 250 дітей із сімей чорнобильців.
Велику
роль у релігійному житті відіграє Спасо-Преображенський чоловічий монастир.
Монахська братія кожного року бере участь в заходах присвячених Чорнобильській
трагедії. 30 липня 2005 року до монастиря прибула чудодійна ікона
«Чорнобильський Спас». Місце знаходження її не випадкове. Тому, що вклад
лубенців в ліквідацію аварії надмірно великий . Саме вони говорять і нагадують
про те, що «центр Європи сьогодні у Чорнобилі».
2.2
ВОВЧАНИ - ЛІКВІДАТОРИ АВАРІЇ НА ЧАЕС
Тепер
про Чорнобиль знають у всьому світі. Чорнобиль - це трагедія, Чорнобиль - це
життя і смерть. Два поняття, які зійшлися тут дуже близько.
І
для багатьох життя після аварії стало боротьбою із смертю. Двадцять років
минуло від цієї страшної дати. Двадцять років, це вже ніби і немало. До кожного
Чорнобиль «постукав» у двері по своєму. А для переважної більшості моїх
односельців - вовчан він увійшов до оселі з повісткою військкомату, і збирались
вони, як на війну. Тільки з ким? Хто тоді знав? Хто міг, що пояснити?
35
моїх односельців. Жителів Вовчицької сільської ради, брали участь у ліквідації
аварії на ЧАЕС. Це:
Білик
Володимир Іванович
Васильченко
Володимир Юрійович
Ганненко
Олександр Миколайович
Ганькович
Василь Васильович
Галушко
Павло Іванович
Гузюма
Микола Іванович
Головко
Степан Григорович
Демент
Олександр Олексійович
Дружинець
Сергій Васильович
Запланний
Микола Якович
Заріцький
Микола Григорович
Куценко
Григорій Якович
Калиман
Іван Григорович
Картавий
Віктор Григорович
Кадука
Микола Миколайович
Куленча
Анатолій Якович
Лях
Сергій Миколайович
Палієнко
Василь Іванович
Павлик
Андрій Іванович
Падалка
Анатолій Миколайович
Саган
Григорій Васильович
Скороход
Микола Іванович
Чоботар
Олександр Олексійович
Шип
Григорій Дмитрович
Селюк
Віктор Ілліч
Шостак
Григорій Федорович
Стромко
Анатолій Олександрович
Кульній
Олексій Юрійович
Бразовський
Анатолій Петрович
Геращенко
Василь Григорович
Тульченко
Олексій Григорович
Яковенко
Микола Петрович
Трегуб
Анатолій Володимирович
Ковальов
Іван Михайлович
Козлов
Іван Петрович
35
чоловік, різних за характером, думками, поглядами. Але всі вони «воїни
Чорнобиля», вді робили велику справу, всі стали на боротьбу з атомом. По
різному вони дивляться через двадцять років на проблему Чорнобиля. Я дякую
всім, а особливо Стромку Анатолію Олександровичу, Скороходу Миколі Івановичу,
Ганненку Олександру Миколайовичу і Падалці Анатолію Миколайовичу. Саме вони
поділилися своїми роздумами і допомогли мені краще зрозуміти чорнобильську
проблему і те, як вони, через двадцять років, оцінюють чорнобильські події
(див. додатки).
У
кінці травня на початку червня мої односельці одержали повістки Лубенського міськрайвійськкомату.
Збірним пунктом для військових частин, що відправлялися до Чорнобиля був
місцевий полігон поблизу села Хитці. В числі перших викликали автомобілістів,
хіміків і офіцерів запасу КДБ. Чітко було визначено місце дислокації кожної
військової частини. Іноді розміщення військової частини змінювалося тому, що радіаційний фон був великим.
Перші дні з моменту прибуття ліквідатори займалися
дезактивацією населених пунктів. Коли було вирішено питання про необхідність
будівництва визначеної ЗО кілометрової зони відчуження то полки Чапаєвської
дивізії, в якій перебували і мої земляки за 18 діб побудували її. Працювали
повний світловий день. Ставили стовпи і натягали колючу проволоку. З
внутрішньої сторони зони був 21 ряд колючої проволоки через кожні 15 см .; аз зовнішньої сторони
чотири ряди. Ставили ізоляцію так, як планувалося підключення електричного
струму. Ставили стовпи вручну, викопавши відповідної глибини ями, тому, що
автомобілем цей вид робіт затягувався.
Деякі
види робіт. Так наприклад, будівництво переправ через річки, виконували і у
нічний час. На території Полісся було багато річок. І тому військовослужбовці
будували спеціальні фільтри ( з піску і щебеню ) для очищення. Працювали
добросовісно. Зауважень не було. Поставлені завдання виконували всі. Хоча до
кінця не усвідомлювали наслідків небезпеки мирного атома. Як говорить Микола
Іванович Скороход : «Радіацію відчував по запаху ,дуже боліли сустави,
відчувалося серцебиття». Багато видів робіт вовчани виконували в зоні
відчуження. Працювали в транспортному цеху третього реактора ( Заріцький М. Г.,
Скороход М. І.,
Лях С. М. ). Під час
роботи в зоні, одержували короткотерміновий перепочинок (доба чи дві ). Як
свідчить Ганненко О. М. командування військової частини берегло людей . Швидко
виконувалися завдання в зоні відчуження, а потім поверталися на базу.
Військовослужбовці мали індивідуальні засоби захисту: протигази «лепесток», респіратори,
накопичувані.
Одяг оброблявся спеціальним розчином.
За
словами Заріцького М. Г., хіміка - дозиметриста під час ліквідації аварії, в
середньому одержував радіації 200 - 260 млр./год.. Рівень радіації виміряли
дозиметричними приладами ДП - 5А. Але вони допускали похибку, яка становила
30%. Набрані 26 ренген давали можливість повернутися додому. Із слів майора
запасу СБУ Стромка А. О., дізнався про те, що для проїзду в зону видавалися
спеціальні пропуски. Він мав такий спец пропуск ( див. додатки) і був на місці
робіт у зоні №3: 11, 14, 17,20, 24, 26 червня 1986р.
Воїни
126 мотострілкового полку у якому перебували Картавий В. Г., Заріцький М. Г.,
Лях С. М. і Скороход М. І. у «рудому лісі» будували «кармани» - спеціальні
стоянки розміром 60 на 60 м .,
через кожні 50 м .
Вони призначалися для відкачування спеціальним способом ґрунтових вод.
Так
жили, працювали, боролися мої земляки, воїни - Чорнобиля. Що їх хвилює
сьогодні? Як вони через 20 років оцінюють події страшного чорнобильського
лихоліття?
Хвилює
те вовчан і те, як би ми сьогодні спрацювали у відповідній ситуації, в час
страшного лиха? Чи вистояли б сьогодні так, як 20 років тому назад. Чи
достатньо в нас відповідальності, патріотизму, самопожертви в ім’я майбутніх
поколінь. Турбує моїх земляків і те, що не належним чином держава надає
допомогу чорнобильцям. Звичайно, увіковічувати пам'ять загиблих значно легше,
ніж турбуватися про живих. Це, як говорять самі, ліквідатори відчувається
скрізь. В автобусі, у черзі в магазин чи поліклініці, в аптеці чи лікарні, коли
одержуєш компенсацію на харчування чи пенсію.
В
наші дні як ніколи, ведеться наступ на «чорнобильський закон». Мета
сьогоднішніх політиканів-депутатів - виключити із вжитку слова «Чорнобиль»,
«чорнобильці». Тому, що чорнобильці заважають, адже їм потрібно допомогти
вижити. Земляки-чорнобильці вже і не пам’ятають, скільки вносилися зміни в
«чорнобильський закон». І не для того, щоб покращити його... А неодноразова
заміна і переєрестрація посвідчень, перерахунки пенсій...
І
тому, у наш складний час, всім вам здоров’я, наснаги, удачі. Не хворійте,
будьте здоровими, живіть довго! Хай щастить вам!
ВИСНОВКИ
Хто
відповість за Чорнобиль? Це питання постало відразу після аварії на ЧАЕС, як
тільки стали відомі і зрозумілі масштаби її згубних наслідків. Експеримент ,що
проводився на четвертому енергоблоці в ніч 25 на 26 квітня був з розряду
«передових і новаторських». Ті, хто його проводив, не були фахівцями
енергетики, у фокусі їх уваги були турбіни, а не генераторна установка.
В
липні 1987 році протягом місяця у Чорнобильському районному будинку культури
відбувалося виїзне засідання Верховного Суду СРСР. До відповідальності було
притягнуто:
В.Брюханова
- директора ЧАЕС;
М.
Фоміна - головного інженера;
А.
Дятлова - заступника головного інженера;
А.
Коваленка - начальника реакторного цеху;
В.
Рогожина - начальника зміни;
Ю
Лавушкіна - державного інспектора Держатоменергонагляду; Не має сумніву: усі ці
шестеро, хто сидів у Чорнобилі на лаві підсудних 27 липня 1987 року винуваті в
трагедії. Але основна відповідальність лежить на існуючій системі. Саме в ній
домінувала колективна, а отже, «безлика» відповідальність і процвітали
безконтрольність, ледачкуватість, розслабленість, поверховість у знаннях і
розхлябаність у діях... Але в умовах початку горбачовської перебудови до таких
висновків і узагальнень ще не насмілились підходити
Двадцятий
рік... Двадцятий з того страшного дня. Здавалося б, ми повинні радіти життю,
радіти тому, що 1986 рік все далі й далі іде у минуле. Та радості немає... Є
тільки біль, сум, спустошеність. Бо як це не дивно, в 1986 році «Чорнобиль» був
від нас далі, ніж сьогодні. Адже тоді українці ще не розуміли і не відчували на
собі в повній мірі його жахливості і безжалісності. Ні він не пішов у минуле.
Сьогодні він підійшов до нас впритул, випиваючи по крапельці наше життя і не
даючи забути про себе.
І
тому все більш зрозумілим стають для нас кроки України і всього співтовариства
направлені на подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Світ має зробити
висновки з подій 1986 року, щоб унеможливити їх повторення у майбутньому.
На
науково - практичній конференції «Двадцять років Чорнобильської катастрофи»,
депутат Європарламенту Ребека Хармс, виступила з ініціативою створення проекту
«чорнобилезнавство, як наука». Дослідження Чорнобильської катастрофи може стати
окремою науковою дисципліною. Необхідно відмовитися від АЕС і «скоротити»
атомну енергетику в Україні. За 20 років на подолання наслідків страшної
трагедії Україною було витрачено 15 млрд. доларів СІНА, а в деякі роки ЧАЕС
коштувала Україні до
10%
її державного бюджету. До 2015 року, за підрахунками експертів, сумарні
економічні збитки для України становитимуть 170 млрд. доларів СІЛА.
Сьогоднішній
день оптимістично оцінює перспективи реалізації ключових міжнародних
чорнобильських проектів. Це , зокрема, будівництво нового безпечного об’єкта
«Укриття - 2» та продовження побудови сховища відпрацьованого ядерного палива.
Необхідно втілювати в життя низки програм направлених на розвиток зони
відчуження, соціальної реабілітації постраждапого населення.
За
звичай про Чорнобиль і чорнобильців ми згадуємо раз на рік - 26 квітня, у
чергову річницю трагедії. Але для ліквідаторів аварії є ще одна дата - 14
грудня. Саме в цей день 1986 року, державною комісією прийнято в експлуатацію
комплекс захисних споруд пошкодженого енергоблоку. Саме тому 14 грудня
чорнобильці вважають своїм днем перемоги і донині його неофіційно святкують.
І
нарешті, у 2006 році, до ювілейного 14 грудня, ліквідатори отримали свій
законний день. Відповідний указ підписав Президент України Віктор Ющенко. Цей
день встановлено з метою відзначення мужності і професіоналізму чорнобильців.
Час
підійти до Чорнобиля так само серйозно і всебічно як це робило людство в часи
найсильніших випробувань.
Спогади майора
запасу СБУ, ліквідатора аварії на ЧАЕС (І категорія) Стромка Анатолія
Олександровича
У
кінці квітня 1986 року мене запросили на розмову до КДБ в Полтавській області і
запропонували взяти участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Близько тижня військова
частина чекала виклику в селі Карпилівка Лубенського району. Основна причина
затримки полягала в тому, що на місці розташування табору був великий рівень
радіації.
Я,
як офіцер запасу КДБ, знаходився в інженерно-саперному батальйоні, що базувався
в селі Сувідки Бережнянського району (Білорусь). До нього була прикомандирована
рота хімічного захисту. Чітко стежив за рівнем радіації, який одержували військовослужбовці
хімічної роти і інженерно-саперного батальйону.
Батальйон
брав участь у будівництві 30-кілометрової зони відчуження, будували понтонні
переправи через річки. На території Полісся було дуже багато річок.
Військовослужбовці будували «спеціальні фільтри» (пісок і щебень) для очищення
річок і струмків. Працювали весь світловий день. Деякі види робіт виконували і
в нічний час. Постійно перебував там, де працювали військовослужбовці. В
інженерно-саперному батальйоні були призивники запасу з Гадяцького і
Лохвицького районів Полтавської області.
Командування
частини берегло людей. Швидко виконували завдання в зоні і поверталися на базу.
Мали індивідуальні засоби захисту: протигази, респіратори, накопичувану. Одяг
оброблявся спеціальним розчином.
Мав
спеціальний пропуск у зону. На місці робіт в зоні №3 був 11, 14,17,20,24,26
червня 1986 року.
Зараз
через 20 років турбує запитання про те, а як би спрацювали ми сьогодні в час
страшного лиха. Чи виконали обов’язок так, як 20 років тому назад. Чи достатньо
в нас відповідальності, патріотизму, готовності до самопожертви.
В
ліквідації аварії на ЧАЕС перебував з 8 червня по 7 липня 1986 року. На той час
мені було 38 років, мав двох дітей.
Спогади про
аварію на ЧАЕС ліквідатора II категорії
Заріцького М. Г.
Першого
червня 1986 року був призваний до 126-го мотострілкового полку 25 дивізії, що
дислокувалася у місті Лубни. 2 червня в складі першої роти, першого батальйону
прибули до села Іванково (Київської області) для розбиття польового табору і
дислокації полку.
Але
вже за тиждень місце дислокації було замінено на село Каргород, що знаходилося
в зоні відчуження. До станції було навпростець вісім кілометрів.
Перші
три дні з моменту прибуття в зону займалися дезактивацією населених пунктів.
Був хіміком - дозиметристом. Разом зі мною були мої земляки: Лях С. М.,
Скороход М. І., Картавий В. Г., Шапошник Г., Глушко М.
Наш
полк брав участь у будівництві 30-кіломеирової зони відчуження. Три полки
побудували її за 18 діб. Ставили стовпи і натягали колючий дріт. З внутрішньої
сторони 21 ряд через 15
сантиметрів , а з зовнішньої 4 ряди. Ставили ізоляцію
так, як планувалося підключення електричного струму.
У
зоні виконували найрізноманітні роботи. Працювали в транспортному цеху третього
реактора. Користувалися респіратором («лепесток»). Одержували в середньому в
день 200- 260 млр./год. Радіацію вимірювали приладом ДП-5А, але він давав
похибку тридцять процентів. Набрані 26 рентген давали можливість повернутися
додому.
Далі.
воїни першої роти першого батальйону 126-го полку у «рижому лісі» будували
«кармани». Це стоянки 60 на 60
метрів через кожні 50 для відкачування підгрунтових вод.
Як
студент-заочник повернувся із зони через 57 днів - 28 липня 1986 року. В
Чорнобилі був у віці 29 років. На той час був одружений, мав сина Романа.
Спогади про
аварію на ЧАБС ліквідатора аварії II категорії Ганненка О. М.
На
ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС працював з 3.06. по 3.09. 1986 року. Був
викликаний до Лубенського міськрайвійськкомату З червня 1986 року. Дві доби
перебував на полігоні військової частини, поблизу, села Калайденці, готували
мащини до маршу. За мною був закріплений бортовий автомобіль для перевезення
людей.
Шлях
до місця призначення подолали за одну ніч. Військова частина із призовників
запасу дислокувалася на території Білорусі ( Гомельська обл.. Народнянський
р-н., село Окопне)
Виконували
різні роботи, по ліквідації аварії на ЧАЕС, а саме: проводили дезактивацію
забруднених об’єктів, техніки, будували 30 км . зону відчуження. Працювали в зоні по
ліквідації наслідків аварії. Біля четвертого реактора був на відстані 300 метрів . Хлопці із
військової частини працювали добросовісно, зауважень не було. Поставлені
завдання виконували всі. Під час роботи в зоні, одержували короткотерміновий
перепочинок. Всі завдання виконували з почуттям відповідальності. Хоч до кінця
і не усвідомлювали всієї небезпеки.
В
одній частині зі мною були мої односельці: Заплавний Микола Якович, Калиман
Іван Григорович, а також житель села Литвяки Данько Володимир Васильович.
Як
ліквідатор одержую допомогу кожного місяця на придбання ліків у розмірі 125
гривень, маю право на пільгове одержання путівки, пільги на проїзд у
транспорті. Маю пільги на оплату за користуванням електроенергією і опаленням.
В
Чорнобилі був у віці 24 роки.
Спогади про
ліквідацію аварії на ЧАЄС Скорохода Миколи Івановича
31
травня 1986 року - забрали мене в Чорнобиль. Тоді мені було 29 років. Постійно
працював в ЗО- кілометровій . зоні. Огороджували колючим дротом, викорчовували
ліси. Два тижні працювали на станції. Жили за 15 кілометрів від
села Каргород, де ніхто не мешкав.
Говорили
нам, що радіація не відчуватиметься, але це було не так : було чути запах йоду,
боліли сустави, деколи відбирало ноги, Прискорювалося серцебиття. Отримав другу
категорію
У
Чорнобильській зоні пробув два місяці і повернувся додому третього серпня того
ж року.
Не
одноразово отримував путівки на оздоровлення. Спогади про Чорнобильську аварію
є тяжкою раною в моїй душі, яку не гоять навіть роки.
Немає коментарів:
Дописати коментар