"Людяність у нелюдяний час"

Анкета

 учасників

Всеукраїнської  акції

« Людяність у нелюдяний час »

             Село – Вовчик

             Район – Лубенський

             Область – Полтавська

             Навчальний заклад – Вовчицький ліцей імені  

                                                     В.Ф.Мицика

             Лубенської райради Полтавської області

             Назва пошукової групи – «Джерело»

   

             Керівник – Карпенко Любов Василівна,

             вчитель історії та географії Вовчицького ліцею імені

             В.Ф.Мицика,

             Склад пошукової групи:

·       Кузьменко Наталія – фотокореспондент, 8 клас

·       Карпенко Богдан – комп’ютерне забезпечення, 6 клас

·       Надаховський Олександр– фотограф, 8 клас

·       Шостак Мирослава – редактор, 7 клас

·       Шостак Сергій –  дослідник, 8 клас

·       Бондаренко Олександр – дослідник, 8  клас

Вступ

        Впродовж декількох років наша пошукова група займається збором інформації про село Вовчик. Нас цікавлять географічне місцезнаходження села, звичаї та побут односельців, визначні особистості та їх внесок у творення історії Вовчика, а також все, що пов’язано з минулим і сьогоденням нашої малої батьківщини.

Історія села Вовчик

            Багато цікавої інформації про історичне минуле нашого села ми дізналися, відвідавши Вовчицький народний історико-краєзнавчий музей імені І. І. Саєнка. Скориставшись інформацією експозиції та опрацювавши архівні матеріали музею, ми дізналися, що на початку ХVІІ століття на території  піщаного острова, який розташований між річкою Сулою і її притокою Сулицею та Висачківським соляним куполом серед зелених запашних лугів і безкрайого лісу, було засноване селище – початок сучасного села Вовчик. Першим на цьому місці поселився дід Хамула. Річкові долини понад Удаєм та Сулою були покриті лісами і непрохідними болотами, що служило природним захистом перших поселенців. Пізніше село перенесено на лівий берег Сули.

       Звідки ж походить назва села Вовчик? Цікаву легенду про це нам розповіла завідуюча музеєм Сердюк Ніна Миколаївна: «За народними переказами ця територія була покрита великим густим лісом, в якому водилося багато звірів, особливо вовків. Проїзд лісом був небезпечним не лише через хижих звірів, а й через злодіїв, що переховувалися в хащах. За легендою, що передається з покоління в покоління, назва села походить від такого випадку. Одного разу два господарі везли свої товари на продаж цим лісом і на них напали злодії. Одного господаря зарізали, а другому пощастило втекти в село. Чоловік з переляку не міг розповісти про урочище, місце трагічного випадку, а тільки повторював: «Вовки чик». Це означало: там, де вовки, зарізано чоловіка ».

         Ще одну, не менш цікаву легенду про походження назви одного з найдавніших кутків села «Горнанівки» нам розповіла колишній працівник музею, а нині педагог-організатор ліцею Подгайна Валентина Олександрівна. Записано з її слів: «Тікаючи від польського гноблення, селянин Петренко поселився на горбі під лісом, по ліву сторону річки Сули, де була зручна ділянка землі. Господар при нагоді усім розповідав про свою гарну нивку. Пізніше на Горнанівку почали переселятися й інші селяни. А прізвище першого поселенця на цих землях залишилося ще й у назві одного з місць біля Сули, облаштованого для купання ».

               Точну дату заснування села не встановлено. Історичні документи

        свідчать, що в 1764 році частина села входила до Снітинської сотні, а інша

        частина числилась за Мгарським монастирем. У 1770 році Вовчик повністю

         передано у володіння Мгарського монастиря, а в 1781 році – включено до

        Лубенського повіту. За переписом 1859 року Вовчик – власницьке, казенне

        та козацьке село, в якому 293 двори, 1733 жителі. У 1881 році побудована

        Михайлівська церква, бібліотека, школа грамоти для дівчаток. З 1900 року

        Вовчик став центром волості Лубенського повіту.

Природні умови та населення Вовчика

       Під час відвідування музею, ми звернули увагу на вітрину, яка розповідає про Висачківський соляний купол. Ми були приємно вражені, дізнавшись, що ця форма рельєфу відноситься до найвизначніших геологічних пам’яток Полтавщини. Більш детальну інформацію про Висачківський купол ми дізналися у колишнього вчителя географії місцевої школи Бойко Надії Іванівни. Зокрема, вона розповіла нам, що в цьому місці шток солі, який піднімався з глибини 4-5 км, виніс на поверхню уламки діабазу, вапняку, гіпсу. Кам’яна сіль виявлена тут на глибині від 40 до 315 метрів.

               Село Вовчик знаходиться в центральній частині Лубенського району.

     Географічні координати села 50⁰5^/ північної широти, 33⁰12^/ східної довготи.

     Висота території над рівнем Балтійського моря 98 метрів. Віддаль від

     Вовчика    до Лубен – 20 км, до Полтави – 154, до Києва – 200 км.

            Геологічна будова складна. Основу, або фундамент, становлять кам’яні

      породи, граніт, кристалічні сланці, мармур. Село Вовчик розташоване у зоні

     помірно-континентального клімату. Характер місцевості визначає основна

     водна артерія – річка Сула. Понад 70 % грунтів – чорноземи. Ліси виключно

     листяні, крім штучно посадженого соснового, що на лівому березі Сули.

     Кількість населення на 1 січня 2009 року становить 1429 осіб. Загальна

     земельна площа сільської ради – 6890 га. З них 8 гектарів займають річки і

     ставки, 368 – ліси та чагарники, 1301 сінокоси та пасовища, 4413 – орної

      землі.

           У селі є школа, дитячий садок, музей, амбулаторія, лікарня, сільський

     клуб, магазини, кафе. На території сільської ради розміщені такі

     підприємства як ДП Вовчицький хлібокомбінат, СТОВ «Хлібодар»,

     агрофірма «Нафком-Агро».

Наше село в період колективізації та Голодомору

       8 жовтня 2008 року в селі Вовчик у відбулася подія, на яку сельчани очікували впродовж багатьох років. На сільському цвинтарі було встановлено пам’ятний знак по вшануванню загиблих у тяжкі 1932-1933 роки. Пам’ятний знак являє собою дерев’яний хрест, пофарбований у темно-багряний колір. Він є символом розп’яття українського народу та безкровної війни, організованої проти нього сталінським режимом. Це місце на сільському цвинтарі стало спільною могилою для багатьох наших односельців, невинно убієнних у період страшного Голодомору.(Фото № 1)

        Цього дня на цвинтар прийшли представники різних поколінь: і свідки трагічного 33-го, і вже постарівши сини і дочки, чиї батьки померли зовсім молодими, і зовсім юні школярі, які знають про голод лише з уроків історії. Та всіх нас об’єднало прагнення протидіяти безпам’ятству і байдужості на шляху збереження гіркої правди національної історії.( Фото № 3).

       Ми, члени пошукової групи «Джерело», принесли на траурний мітинг пшеничні колоски, перев’язані чорними стрічками.( Фото  № 2). Цим ми ще раз хотіли нагадати про небачену в історії людства трагедію: на найродючіших  землях мільйони людей стали заручниками голодної смерті.

       2008 рік, оголошений Президентом України роком пам’яті жертв Голодомору, став особливим в роботі нашої групи. Ми поставили перед собою завдання дослідити, яким було життя наших односельців на початку 30-х років ХХ століття, а саме в період масової колективізації та штучного голоду. Ця сторінка історії Вовчика є малодослідженою. Адже довгий час тема голоду була забороненою, закритою. Більшовики намагалися знищити всі докази своєї злочинної діяльності або ж представити конкретні події у заідеологізованому, здебільшого далекому від правди, вигляді.

       В своїй дослідницькій роботі ми використовували матеріали Полтавського обласного державного архіву, Вовчицького народного історико-краєзнавчого музею імені І.І. Саєнка, газетні публікації, а також численні свідчення  наших односельців.

         Велику допомогу у відтворенні подій, пов’язаних із життям Вовчика у 30-х роках ХХ століття, нам надала жителька села Бойко Н.І. Надія Іванівна все своє трудове життя присвятила навчанню і вихованню дітей. Її батько, колишній директор Вовчицької школи і фундатор одного з перших сільських музеїв на Полтавщині, Саєнко І.І.  ще з шкільних років залучав доньку до краєзнавчо-пошукової роботи. Працюючи вчителем географії у рідній школі, Надія Іванівна допомагала Івану Івановичу займатися дослідженням історії рідного краю.

         Ми дізналися, що дідусь Надії Іванівни по материній лінії Шостак Яків Гнатович, будучи одним із ініціаторів колгоспного руху у Вовчику, доклав багато зусиль, щоб полегшити життя селян у голодні 1932-1933 роки. Тож одне із засідань пошукової групи ми провели в гостях у ветерана педагогічної праці Бойко Н. І. і дізналися дуже багато цікавого.( Фото № 4-5).

Надія Іванівна згадує: «Свого діда, Шостака Гната Яковича, добре пам’ятаю. Помер він у 70-річному віці, коли я була старшокласницею. Якова Гнатовича поважали односельці, був він людиною товариською і життєрадісною. А життя йому випало складне. Освіту здобув у Вовчанській церковно-приходській школі. Військову службу відбував у Красноярському краї. Там і навчився кравецькому та шевському ремеслам.

       Яків Гнатович під кінець свого життя писав нотатки – спогади про пережите. Мій батько систематизував їх і віддрукував  на друкарській машинці. Тепер вважаю їх частиною історії і моєї родини, і мого села.»

З розповіді Бойко Н. І. ми дізналися, що колективізація селян у Вовчику розпочалась взимку 1929 року. Навесні 1930 року проорали першу «червону борозну», яка ліквідувала всі межі земельних наділів тих родин, що вступили до колгоспу.

         З початку колективізації в селі було створено чотири колгоспи: центральна частина села – колгосп ім.. Сталіна (перший голова Іващенко Ф. Я.),на Заліску (одна з околиць села) – колгосп ім.. Шевченка (голова Рябич Я.Н.), у Вовчій Долині – колгосп «Червона Долина» (голова Шапошник П. Д.), на Смілому хуторі – «Нове життя».

      Але більшовицьке керівництво Вовчанського райкому партії вимагало подолати таку роздрібненість. Тоді в 1931 році було вирішено об’єднати всі чотири колгоспи в один – імені Сталіна. Об’єднаний колгосп налічував 380 дворів, 12 бригад. Обробіток землі проводився простим реманентом, якого налічувалось: плугів – 300, сівалок – 30, жаток – 25, культиваторів – 40. Основною тягловою силою були коні, яких нараховувалось близько чотирьохсот. Перший трактор з’явився в колгоспі під кінець 1931 року, називався він «Фордзон». Першим трактористом у Вовчику був Панас Руденко.

        З початком єдиного колгоспу запровадили хороший хліборобський звичай: всією громадою, як на свято, виходити в поле в день першої весняної оранки. Початок весняного обробітку для селян дійсно був великим святом. Тож готувалися до цього урочистого дня заздалегідь: перевіряли справність реманенту, готували посівні матеріали, краще підгодовували коней, щоб ті мали силу. У нашому сільському музеї збереглося унікальне фото, на якому зображено Сухомлина Л. І. із селянами перед виїздом у поле.( Фото №6-9).

Єдиний колгосп у Вовчику очолив місцевий житель Сухомлин Ларіон Іванович. Незважаючи на молодий вік, був хазяйновитим, за що мав повагу і довіру односельців.

          Саме йому завдячують вовчани, що в селі померло від голоду не так багато людей, як у сусідніх великих селах.( Фото № 10). З розповіді племінниці Сухомлина, 87-річної Андрієвської Наталії Євтихіївни довідалися, що Ларіон Іванович після виконання двох планів поставки зерна державі, всупереч  наказу виконувати третій план, роздав людям зерно на вироблений трудодень.

За це «самоуправство» його було засуджено до розстрілу. А в газеті «Райліт» в січні 1933 року впродовж декількох номерів виходила стаття «Вороги народу. Наука контрреволюційної сухомлинівщини. З позиції більшовицької ідеології дії Сухомлина Л. І. та членів правління колгоспу (в тому числі і завгоспа колгоспу Шостака Я. Г.) носили контрреволюційний характер і прирівнювались до зради Батьківщині. «Буксирна бригада», яка діяла на той час, прибула з Лубен у Вовчик і почала забирати в селян зерно. Хто не встиг сховати і віддав усе – вимерла з голоду вся родина. Односельці, коли дізналися, що їхнього голову засуджено, зібралися вночі, написали лист і відправились із ним пішки у Полтаву, у обком партії. Можливо, це допомогло, бо вирок було переглянуто,  й   Сухомлина засуджено на 10 років.

           Наталія Євтихіївна згадує: «Казали мама, що тоді пшениця страшне хороша була. Сухомлин вивіз не  всю, а людям по 300 грамів дав за трудодень, бо були ж пухлі. Через те його  й засудили. 17 днів у Лубнах держали у смертній камері, а потім перейменували на заслання. З ним судили і мого батька, Євтихія Івановича, який був головою сільради. Везли на возі, руки ззаду зв’язані. Хтось їм і хлібину кинув, так міліціонер шаблею схватив і кинув назад».

              Як там усе було, а Сухомлин повернувся в село ще напередодні війни і його поставили бригадиром. Та прийшли фашистські окупанти і вони вчинили те, чого не встигли сталіністи: розстріляли.

          Наталія Євтихіївна продовжує: «Я пам’ятаю їх везли саньми… був такий страшний поліцай Гук… І ми довго бігли слідом. А потім одна жінка розповідала, що бачила в Лубнах, як Сухомлина, у якого  руки були скручені дротом, вели на розстріл.».

        І знову розмова повертається до 33-го. Наталія Євтихіївна згадує: «Моя мама казали, що померли у нас в селі більше ті, хто не хотів у колгосп іти. Для колгоспників хоч галушки варили «з вусами» - з вівсом. А до колгоспу йшли ми, бідні, з великим задоволенням. І то неправда, що ті, хто добровільно йшов у колгосп, були ледачі: землі у нас не було, через те й бідували. Аби ледацюги – колгосп б не держався. Мені колгосп і зараз до душі, хоч важко робила дояркою.»

         Видно, заради того, щоб поліпшити життя бідарів пішов у колгосп і очолював його Ларіон Іванович Сухомлин. І так трагічно склалося… Життя Л.І. Сухомлина, що спалахнуло яскравою зіркою на темному небі, стало прикладом високої свідомості, взірцем людяності і альтруїзму. Важко навіть збагнути, що в такий нелюдський час була така Людяність. Ми вважаємо, що пам'ять про Ларіона Івановича повинна залишитися в назві однієї з вулиць нашого села. Гадаємо, що нашу ініціативу підтримають органи місцевого самоврядування.

        У сільському музеї ми познайомились із статтею газети «Лубенщини» за 13 серпня 1987 року, в якій відшукали спогади 92-річної Устини Максимівни Борейко: «Голод добре помню. Ну а в нас іще й можна було жить: такі люди були в колгоспі – бригадири Шостаки Василь і Юхим – де що розживуться і нам давали: чи хліб печений, чи буряк. На наш колгосп ніколи не можна було обіжатися». Чоловік Устини Максимівни Михайло Ількович теж зазнав сталінських репресій.

           Боляче і страшно слухати про пережиті голодні 1932-1933 роки спогади наших односельців – нині бабусів і дідусів, для яких голодомор став першим страхіттям у їхньому житті.

         Марія Микитівна Шостак, 1919 року народження, ( фото № 12) згадує: «Я думаю, що причиною голоду була не засуха. Врожай того року ми зібрали майже такий самий, як і в попередній рік. А голод був організований владою. Відбирали в людей врожай, а люди пухли з голоду.  У людей відбирали вирощене в полі, в себе на грядці. Робили це, переважно, свої, місцеві, хто був активістом-комуністом. З них формували так звані «буксирні бригади». Донесень на сусідів про приховування зерна чи інших харчів не пам’ятаю. Але тоді люди були доведені до відчаю, до голодної страшної смерті. І, думаю, за обіцяну якусь харчову винагороду могли видати приховане у сусідів.

Люди, які приходили відбирати вирощений врожай, не пред’являли ніяких документів. Та ми їх і не питали. Достатньо було того, що вони представляли владу. До заможних людей, які не хотіли віддавати своє майно, застосовували покарання, відсилали в Сибір, і цих людей вже ніхто ніколи не бачив. Представники влади не завжди мали при собі  зброю. Але, я думаю, що вона у них була. Бо дехто наполегливо не хотів їм віддавати врожай.                   Селяни не могли ніяк боронитися, тому й забирали в них все, до останнього.

Люди боялися голодної смерті. І тому були випадки, що пробували приховувати харчі. Шукали заховані продукти «буксири». Із сільських активістів-комуністів формувалася ціла бригада. До нас теж приходили. Як їх було звати – не пам’ятаю. Ходили «буксири» по двоє, троє. Одного разу, пригадую, під’їхала до нашого двору підвода та так впритул до забору, що один з чоловіків прямо з підводи стрибнув у двір через забор. Моя мама заховала горщик із квасолею у печі. Також було багато випадків, коли люди закопували у сараях харчі, або ховали на горищах.

Тим, хто працював в колгоспі, в нашому селі видали зерно. Тоді головою колгоспу був Сухомлин Ларіон Іванович, який всупереч розпорядженню влади роздав колгоспникам приховане від здачі в державу зерно. То колгоспники голодували менше. Але і в їх сім’ях були злидні. Забирали не тільки продукти харчування, а й одяг. Із скрині в нас забрали все новеньке: вишиті рушники, домоткані сорочки. А потім все це продавали на торгах, в центрі села. Законів тоді було багато, та не захищали вони селян. Але покарання за різні крадіжки колгоспного майна були суворі. Могли посадити у в’язницю або заслати в Сибір. Збирати у полі колоски або залишки городини не можна було. Поля і коморі охоронялись. На полях були охоронці, які, якщо зловлять кого, то били батогами.

Люди звикли господарювати одноосібно і тому йти в колгоспи не хотіли. Це хіба-що було байдуже тим біднякам, у яких нічого не було. А працьовиті заможні селяни не хотіли віддавати свою худобу, реманент, зерно, землю в колгосп. Політика влади була спрямована на колективізацію. Тому всіх і хотіли загнати в колгоспи. А, оскільки, більшість селян іти добровільно не хотіли, то заставляли силою. А хто не погоджувався – того розкуркулювали і відправляли на каторжні роботи. Здебільшого, худобу люди переховували в лісі. Або й навіть пускали під ніж, щоб не віддавати в колгосп. В любий час доби могли прийти «буксири», коли їм заманеться. Ніхто людей не попереджав, бо тільки самі вони знали, куди йтимуть сьогодні.

Почали люди вмирати в нашому селі з осені 1932 року. Пам’ятаю, як по наших грядках тільки-но зійшла картопля, ходила жінка з пухлими ногами. Біля грядки, на межі й знайшли її труп. Якщо батьки помирали, діти залишалися сиротами. Держава ними не опікувалася. Якщо були в них родичі, то забирали до себе. А той діти самі помирали.

Не голодували комуністи-активісти. Вони жили з того, що забирали у селян. А ще вони були біля колгоспних комір, то їм дещо й перепадало.

Вижити хотіли всі, але не всі змогли. Вижили кріпкіші здоров’ям. В кого була невелика родина та ще й була корова. Корова в ті часи була рятівницею. Їли таке, що зараз ніхто й не їсть. Їли млинці з потерухи листя дерев, білої серцевини стебел кукурудзи та соняшника. Ходили до кагат з картоплею. Там картопля вже років три лежала. Так ото ми її відривали, відмивали крохмаль і їли. Варили юшку з води і трави. Одного разу під садом знайшли дохлого коня, то люди билися за шматок конини.

У містах теж люди голодували. Але померлих було менше. В місті можна було щось купити або поміняти. У «торгсін» можна було віднести золоті монети, прикраси і поміняти їх на борошно чи зерно. Але ми в місто не ходили, не було з чим туди йти.

Померлих від голоду ховали у загальній ямі, скраю старого цвинтаря. Ховали односельці, які мали сили тягти трупи на підводі. Ніхто цих людей не заставляв це робити і ніхто їм нічого не платив. Люди ховали померлих, бо так треба.»

Голод не вирізняв вікових категорій, косив усіх підряд: і дітей, і стариків, і дорослих. І тому змушував кожного боротися за власне життя і життя своїх рідних. Заплавна Ганна Іванівна, 1923 року народження, згадує: « Мені було тоді 9 років і щоб пережити голод, я помагала батькові і матері добувати якусь їжу. Брала качаниння, що залишилось від кукурудзи, дрібнила молотком, а потім збирала в мішок  і несла аж у Снітин на водяний млин. Оце було «дерев’яне борошно». Моя мати добавляла його до всього. Також кору дерев перемелену їли, щавель, буряки. В кого получалося, той ловив качок і гусей диких на болоті, а в кого край голоду був, то їли котів, собак, крис.

На полях не можна було й жменьки зерна взяти, бо відшмагають. Об’їждчики охороняли поля, а колгоспні комори сторожі охороняли. Хто добровільно йшов у колгосп, кого заставляли, але потім всі пішли. Руками ж не оброблятимеш свою землю, бо позабирали плуги, борони у колгосп і прийшлося йти.

В нашій сімї, в 33-ому була корівка, вона нас і прогодувала. Не голодували тільки ті, хто забирав хліб, а так було всім і голодно і холодною.

У Вовчику багато людей загинуло, а в моєї подружки Галини Кокозій три брати вмерло. У нашому селі не чула такого, щоб люди людей їли. А в сусідніх Литвяках мати своє дитя з’їла.

Померлих звозили на кладовище, ховали там. А в кого не було сил до кладовища довезти, то ховали родичів у садках. На нашому кутку прямо під яблунею на грядці заховали жінку, чоловіка і дворічного хлопчика.»

У дитячій пам’яті Клепача Олексія Івановича, 1927 року народження, на все життя затаврувалися страшні картини голоду: «Дуже  важко було заховати зерно. Хоч мурували під припічком, закопували в землі, потім під стріху запихували, вони все одно намацували його, штрикали прутами залізними. Все знаходили. В нас й отакенький вузлик квасолі навіть забрали.

Щоб вижити їли все: пекли з бур’янів якісь млинці, хто працював у полі, того колгосп годував похльобкою, їли липу, товчене качаниння, буряки. А бувало їли шарлупиння з гречки, а потім і не сядеш, бо свербить під шкірою.»

Наша односельчанка Сушко Марія Григорівна, 1924 року народження, стверджує, що навіть війна не залишила такого страшного сліду в її пам’яті, як страшний голод 1933-го: « Мертві люди валялися по вулицях, як дрова. Нікому було їх хоронить, бо хто і був ще живий, то був зовсім безсилий. Щоб хоч як небудь вижити, люди їли все. Вбивали котів і собак, їли листя з в’язу, насіння із щавлю збирали цвіт акації, сушили, терли його і пекли млинці, їли осоку і траву козельці.» Марія Григорівна розповіла, що у її матері були золоті сережки, так вона пішла у Сенчу і поміняла їх на дві пригорщі макухи для дітей.

У тяжкі моменти життя чомусь запам’ятовується найбільше Зло і найбільше Добро. Вражає те, що навіть в період Голодомору проростали добром оті поодинокі випадки Людяності, які рятували від смерті. Про це згадує Лавріненко Олена Василівна, 1924 року народження : « Багато людей помирали на жнивах. Мені доводилось ліпити млинці з цвіту акації та перетертих качанів. Одного разу сусід приносив у мисочці рибу, десь наловив. Це запам’яталося, бо рідко хто тоді був здатен допомогти іншому.»

У період Голодомору в деяких селах помирало значно менше дітей, ніж в інших, завдяки особливостям ландшафтів їх околиць. Про це ми дізналися із спогадів жителя сусіднього села Висачки Василенка Василя Олексійовича, 1922 року народження,: « У нас у селі померло не багато, бо Висачки були оточені болотом. Люди рятувалися від голоду тим, що ловили рибу в болоті, їли шпичаки з очерету. Шукали гнізда птахів, що водилися на болоті.

З полів нічого взяти не можна було. На наш маленький колгосп було п’ять об’єзчиків. В одного з них на кінчику нагайки була металічна деталь – гільза, якою він бив куди попало.

Нічого не можна було сховати, усе знаходили. Ніхто ніякого шуму через обшуки не піднімав, усі були покірні. Боронились плачами. Дуже в’їлися були активісти на одноосібника Каленика. Він торгував у магазині. Його дискредитувала влада і він із сім’єю виїхав до родичів у інше село.»

  Не менш хвилюючою і тривожною була й розповідь про пережите Шостак Уляни Якимівни, 1921 року народження, жительки села Вовчик (фото № 11):

«Врожай в 1932-ому році зібрали доволі непоганий. Якби влада не дала наказу забирати все вирощене у селян, то голоду не було б. Це спеціально так було зроблено, щоб нас знищити.

Ходили по дворах «буксири». Так називали людей, які були партійними активістами і виконували накази партії. Ці люди були місцеві, із наших сельчан. Пам’ятаю, як одного разу мати не хотіла відчиняти хату «буксирам». Так вони ходили кругом хати, стукали у вікна, у двері, погрожували. Їм суперечити не можна було. Дорослого чоловіка у нас не було, бо батько помер у 1929 році. Тож мати, Шостак Івга Іванівна, залишилася з чотирма дітьми. Ніяких документів у тих, хто приходив забирати наше добро, не було. Тоді такого й на думці не було – вимагати документи. Бо хто ми такі?

Люди прагнули хоч щось із харчів врятувати, залишити собі. Закопували в землі на подвір’ї, ховали у хаті, на горищах. Моя сусідка, Порада Ганна Тимофіївна, заховала у вузлику трішки квасолі на комині і в погребі закопала відро картоплі, викопавши яму десь метр глибиною.

Частіше «буксирів» супроводжувала підвода. А вони по двоє – троє розходилися по хатах на вулиці. А тоді все забране селянське добро зносили на цю підводу. «Буксири» ходили по дворах з такими довгими палицями і штрикали ними всюди, шукали приховане: і під стріхою, і під піччю, і в долівці. Забирали не тільки харчі, а все. Забирали і одяг, і рушники, і скатертини. Навіть рами і горщики. А тоді влаштовували на базарній площі «торги». Хто був заможнішим, мав гроші, то міг купити. А ще «буксири» забирали дещо з відібраного у селян і собі. У нас на Заліску  жила одна родина, чий батько був активістом. Жили вони бідно. Так дочка цього «буксира» ходила у сорочках, які люди пізнавали. То вона рідко з’являлася серед людей, щоб не «тюкали». Гірко було бачити, коли твою сорочку носив хтось інший.

Поля охороняли «об’їждчики». Вони об’їжджали поля на конях. Якщо хтось попадеться, били батогами. А оті назбирані колоски заставляли висипати на поле.

У ті часи по селу ходило багато чужих людей. Звідки вони були не знаю. Голод їх змушував жебракувати. Пам’ятаю, як до нашої хвіртки підійшла жінка середнього віку. За плечима в неї були дві пусті полотняні торби на мотузочках. І на ногах якесь лахміття було перев’язане мотузочками. Просила ця жінка і в нас що-небудь. Але мама не змогла їй нічого дати, бо в самих було п’ять голодних ротів. На другий день я побачила ту жінку мертвою, вона лежала хат за п’ять від нас, прямо на вулиці, під кущем.

Їли серцевину лепехи. Сушили гичку буряків, а потім перетирали її на борошно, змішували з серцевинами кукурудзяних качанів і пекли млинці. Також пекли млинці з листя ясена. Їли цвіт білої акації. Пам’ятаю, як полола в колгоспі буряки, проріджую їх і де більшенький, обмахну з нього землю і їм. А тоді живіт довго болів.

Наша родина ніякої допомоги ні від кого не отримувала. А в однієї сусідки родич працював на залізничній станції у Дніпропетровську. Так він міг змітати у станційних вагонах залишки зерна чи якогось борошна. То сусідка їздила до нього по торбинку. А так ніякої допомоги не було.

Хто пішов працювати у колгосп, тому давали раз на день «заколоту» (борошно із висівками прокип’ячене у воді, трохи схоже на кисіль). Сипали в принесену посудину по два черпаки. Я одного разу взяла більшу мисочку, думала більше попаде. Але норма була однаковою, ніхто більше не дав. Багато хто не доїдав всього, а  ніс додому дітям.

У місті можна було дещо купити або виміняти. Колись навесні пішки пішла у Лубни, щоб виміняти хліба. Вистояла довгу чергу, а  коли дійшло до мене, віконечко торгового ларька зачинилося: «Хлеба нет!».

Випадків людоїдства у Вовчику не було. Принаймні, я такого не пам’ятаю. Ховали померлих у «горлатій» ямі, яка знаходилася біля старого кладовища. Назва її походить від того, що скільки туди трупів не пхай, вона поглинала всіх. Також дехто ховав своїх рідних на своєму подвір’ї, у садку.

Пам'ять про цей страшний голодомор не полишає мене все життя. І не дай Бог, щоб цей жах колись повторився. »

Людям, що пережили страшний Голодомор, тяжко і боляче згадувати ті роки. Їхній біль та гірка правда не можуть залишити нікого байдужими. Ми, нинішнє молоде покоління, мусимо зберегти і передати своїм нащадкам правду про цю трагічну сторінку нашої історії.

          Зустрічі із свідками страшного Голодомору надовго залишаться в нашій пам’яті. Адже не можна без хвилювання і щемливого болю слухати про трагедію, яка збирала мільйонний врожай смертей по всій Україні. В процесі дослідження ми переконалися, що дуже важливо не втратити свідків тих подій, які відбулися в нашій новітній історії. Адже людська пам'ять залишається найважливішим джерелом вивчення історії рідного краю.

Зібрані нами матеріали були використані під час проведення в ліцеї історико-літературної композиції «Ціна хліба», а також науково-теоретичної конференції «Голодомор 1932-1933 років на Лубенщині». Також записи спогадів Голодомору ми передали у фонд Вовчицького народного історико-краєзнавчого музею ім.. І. І. Саєнка. Вважаємо, що наші дослідження можуть бути використані на уроках краєзнавчого курсу «Історія Полтавщини», виховних годинах, а також будуть цікавими для всіх, хто не байдужий до минулого одного з найбільших посульських сіл.

Запис свідчень очевидців Голодомору Шостак У. Я. та Шостак М

1.     Село Вовчик Лубенського району Полтавської області.

2.     13 квітня 2008 року

3.     Шостак Сергій Анатолійович, учень 7-Б класу Вовчицького ліцею

4.     Я, Шостак Уляна Якимівна, жителька села Вовчик, добре пам’ятаю  страшний голод 1932-1933 рр. Пам'ять про цей страшний голодомор не полишає мене все життя.

5.     Врожай в 1932-ому році зібрали доволі не поганий. Якби влада не дала наказу забирати все вирощене у селян, то голоду б не було. Це спеціально так було зроблено, щоб нас знищити.

6.     Ходили по дворах «буксири». Так називали людей, які були партійними активістами і виконували накази партії. Ці люди були місцеві, із наших сельчан.

7.     Нічого не знаю про винагороду за донесення на сусідів про приховування зерна. Але таке було можливо.

8.     Пам’ятаю, як одного разу мати не хотіла відчиняти хату «буксирам». Так вони ходили кругом хати , стукали у вікна, у двері, погрожували. Їм суперечити не можна було. Дорослого чоловіка в нас не було, бо батько помер у 1929 році. Тож мати, Шостак Євгенія (Івга) Іванівна, залишилася із чотирма дітьми. Ніяких документів у тих, хто приходив забирати наше добро не було. Тоді такого й на думці не було – вимагати документи. Бо хто ми такі?

9.     Я не пам’ятаю, щоб застосовували до людей покарання. Але відбирали все силою.

10. Ті «буксири», що приходили в нашу оселю, не показували зброї. Можливо, її у них не було, а, можливо, була захована в кишенях.

11. Ніяк селяни не боронилися. Ми не могли захистити себе, тому і обдирали нас ,як липку.

12. Люди прагнули хоч щось із харчів врятувати, залишити собі. Закопували в землі на подвір’ї, ховали в хаті, на горищах. Моя сусідка, Порада Ганна Тимофіївна, заховала у вузлику трішки квасолі на комині і в погребі закопала відро картоплі, викопавши яму десь метр глибиною.

13. «Буксири» ходили по дворах з такими довгими палицями і штрикали ними всюди, шукали приховане: і під стріхою, і під піччю, і в долівці.

14. Частіше «буксирів» супроводжувала підвода. А вони по двоє-троє розходилися по хатах на вулиці. А тоді все забране селянське добро зносили на цю підводу.

15. Хто де придумає, там і ховали харчі. Хто де міг, всюди .

16. Хто пішов до колгоспу працювати, тому давали раз на день «заколоту» (борошно із висівками прокип’ячене у воді, трохи схоже на кисіль). Сипали в принесену посудину по два черпаки. Я одного разу взяла більшу мисочку, думала більше попаде. Але норма була однаковою, ніхто більше не дав. Багато хто не доїдав всього, а ніс додому дітям.

17. Забирали не тільки харчі, а все. Забирали і одяг (рилися у скринях) і рушники, і скатертини. Навіть рами і горщики. А тоді влаштовували на базарній площі «торги». Хто був заможніший, мав гроші, то міг купити. А ще «буксири» забирали дещо з відібраного у селян і собі. У нас на Заліску жила одна родина, чий батько був активістом. Жили вони бідно. Так дочка цього « буксира» ходила в сорочках, які люди пізнавали. То вона рідко з’являлась серед людей, щоб не «тюкали». Гірко було бачити, коли твою сорочку носив хтось інший.

18. Нам на той час мало про закони повідомляли. Але чула, що хто крав колгоспне добро, того дуже карали – кидали у в’язницю або відправляли у Сибір.

19. Нічого не дозволяли збирати на колгоспному полі. Але все ж таки люди, здебільшого діти, бігали туди по колоски – їсти ж хотілося.

20. Поля охоронялися «обїзчиками». Вони об’їжджали поля на конях. Якщо хто попадеться, били батогами. А оті назбирані колоски заставляли висипати на поле.

21. Добровільно йшли в колгоспи тільки ті, в кого нічого не було. А хто мав конячку, корову не хотіли йти в колгоспи, бо все своє добро треба було туди віддавати.

22. Людей змушували іти в колгосп. Заставляли словами, погрожували, застосовували силу.

23. Ми ніде не переховували худобу, бо була в нас одна корівчина.

24. Забирали зерно та продукти протягом всього дня. Могли навіть прийти вночі, коли люди спали.

25. У нас не було чого брати. Точно не пам’ятаю, скільки разів приходили – раз чи два.

26. Люди почали  помирати восени 1932-го. Але найтяжче було взимку і ранньою весною 33-го, коли багато людей пухли з голоду.

27. Дітей помирало багато, особливо до 2-3 років . А бували й такі сімї, коли після смерті батьків, залишалися діти сиротами. Ніхто ними не опікувався. Ото, хіба що допомагали родичі, або сусіди. Державі було байдуже до їх долі. Ніяких інтернатів тоді не було.

28. У селі не голодували активісти-буксирники, бо з того, що вони забирали у селян, частину залишали собі. А ще не голодували ті, хто мав золото і вимінював на нього харчі.

29. Зуміли вижити ті, здебільшого, хто був здоровішим, і в господарстві була корівчина. Як-не-як, а двічі на день молочка по -трошку пили.

30. Люди не ділились продуктами, бо не було чим ділитись. Пам’ятаю, як до нашої хвірточки підійшла жінка середнього віку. За плечима в неї були дві пусті полотняні торби на мотузочках. І на ногах якесь лахміття було перев’язане мотузками. Просила ця жінка і в нас що-небудь. Але мама не змогла їй нічого дати, бо в самих було п’ять голодних ротів. На другий день я побачила ту жінку мертвою, вона лежала хат за п’ять від нас, прямо на вулиці, під кущем.

31. Я не можу сказати, які засоби вживали для виживання. Хто як міг, так і виживав. Один Господь про це знає.

32. Наша родина ніякої допомоги ні від кого не одержувала. А в однієї сусідки родич працював на залізничній станції у Дніпропетровську. Так він міг змітати у станційних вагонах  залишки зерна чи якогось борошна. То сусідка їздила до нього по торбинку. А так ніякої допомоги не було.

33. -34 Їли серцевину лепехи. Сушили  гичку буряків, а потім перетирали її на борошно, змішували з серцевинами кукурудзяних качанів і пекли млинці . Також пекли млинці з листя ясена. Їли цвіт білої акації. Пам’ятаю, як полола в колгоспі буряки, проріджую їх і де більшенький, обмахну з нього землю і їм. А тоді живіт довго болів.

35. Диких тварин, птахів і плазунів мені не доводилось їсти. Я знаю людей, які їли собак, котів.

36. У місті   можна було дещо купити або виміняти. Колись навесні пішки пішла у Лубни, щоб купити хліба. Вистояла довгу чергу, а коли дійшло до мене, віконечко торгового ларька зачинилося: «Хлеба нет!».

37. Був голод і у містах. Хоча дещо менший.

38. «Торгсін» - там можна було обміняти золото на зерно чи хліб.

39. Багато померло у селі від голоду. А скільки точно – не  знаю.

40. Випадків людоїдства у Вовчику не було. Принаймні я такого не пам’ятаю.

41. Ховали померлих у «горлатій» ямі, яка знаходилась біль старого кладовища. Назва її походить від того, що скільки туди не пхай трупів, яма поглинала всіх. Також дехто ховав своїх рідних на своєму подвір’ї , у садку.

42. Ніхто не платив тим людям, які збирали трупи померлих від голоду. Все це робили люди добровільно, щоб трупи не розкладалися, лежачи на вулиці.

43. Місце захоронення людей знаходилось біля старого цвинтаря.

44. Рідні поминають жертв голодомору на різні церковні свята.

45. До церкви не ходжу, тому не знаю, чи поминають їх у церкві.

46. У Вовчику була церква Московського патріархату, але десь на початку 80-х рр.. минулого століття її зруйнували.

47. Жертвам, померлим від голоду 1932-1933 рр., в селі пам’ятника немає.

48. Дещо сучасна молодь знає про цей голод з уроків історії. Але житейські історії найкращі вчителі.

49. У загибелі багатьох людей вважаю винною тодішню владу.

51. Шостак Уляна Якимівна, 14 березня 1921 року.

52.З моїх слів записано вірно. Даю згоду на публікацію моїх свідчень

1.     Село Вовчик Лубенського району Полтавської області.

2.     14 квітня 2008 року.

3.     Карпенко Ярослав Олександрович, учень 9 класу Вовчицького ліцею.

4.     Я, Шостак Марія Микитівна, пам’ятаю і ніколи не забуду страшний голод 1932-1933 років. Це було перше страхіття в моєму житті.

5.     Я думаю, що причиною голоду була не засуха. Врожай того року ми зібрали майже такий самий, як і в попередній рік. А голод був організований владою. Відбирали в людей врожай, а люди пухли з голоду.

6.     У людей відбирали вирощене в полі, в себе на грядці. Робили це, переважно, свої, місцеві, хто був активістом-комуністом. З них формували так звані «буксирні бригади».

7.     Донесень на сусідів про приховання зерна чи інших харчів не пам’ятаю. Але тоді люди були доведені до відчаю, до голодної страшної смерті. І, думаю, за обіцяну якусь харчову винагороду могли видати приховане у сусідів.

8.     Люди, які приходили відбирати вирощений врожай, не пред’являли ніяких документів. Та ми їх і не питали. Достатньо було того, що вони представляли владу.

9.     До заможних людей, які не хотіли віддавати своє майно, застосовували покарання, відсилали в Сибір, і цих людей вже ніхто ніколи не бачив.

10. Представники влади не завжди мали при собі  зброю. Але, я думаю, що вона у них була. Бо дехто наполегливо не хотів їм віддавати врожай.

11. Селяни не могли ніяк боронитися, тому й забирали в них все, до останнього.

12. Люди боялися голодної смерті. І тому були випадки, що пробували приховувати харчі.

13. Шукали заховані продукти «буксири». Із сільських активістів-комуністів формувалася ціла бригада. До нас теж приходили. Як їх було звати – не пам’ятаю.

14. Ходили «буксири» по двоє, троє. Одного разу, пригадую, під’їхала до нашого двору підвода та так впритул до забору, що один з чоловіків прямо з підводи стрибнув у двір через забор.

15. Моя мама заховала горщик із квасолею у печі. Також було багато випадків, коли люди закопували у сараях харчі, або ховали на горищах.

16. Тим, хто працював в колгоспі, в нашому селі видали зерно. Тоді головою колгоспу був Сухомлин Ларіон Іванович, який всупереч розпорядженню влади роздав колгоспникам приховане від здачі в державу зерно. То колгоспники голодували менше. Але і в їх сім’ях були злидні.

17. Забирали не тільки продукти харчування, а й одяг. Із скрині в нас забрали все новеньке: вишиті рушники, домоткані сорочки. А потім все це продавали на торгах, в центрі села.

18. Законів тоді було багато, та не захищали вони селян. Конкретно про таку назву закону не чула. Але покарання за різні крадіжки колгоспного майна були суворі. Могли посадити у в’язницю або заслати в Сибір.

19. Збирати у полі колоски або залишки городини не можна було.

20. Поля і коморі охоронялись. На полях були охоронці, які, якщо зловлять кого, то били батогами.

21. Люди звикли господарювати одноосібно і тому йти в колгоспи не хотіли. Це хіба-що було байдуже тим біднякам, у яких нічого не було. А працьовиті заможні селяни не хотіли віддавати свою худобу, реманент, зерно, землю в колгосп.

22. Політика влади була спрямована на колективізацію. Тому всіх і хотіли загнати в колгоспи. А, оскільки, більшість селян іти добровільно не хотіли, то заставляли силою. А хто не погоджувався – того розкуркулювали і відправляли на каторжні роботи.

23. Здебільшого, худобу люди переховували в лісі. Або й навіть пускали під ніж, щоб не віддавати в колгосп.

24. В любий час доби могли прийти «буксири», коли їм заманеться. Ніхто людей не попереджав, бо тільки самі вони знали, куди йтимуть сьогодні.

25. До нас приходили разів зо три. Родина наша була заможною.

26. Почали люди вмирати з голоду з осені 1932 року. Дуже багато людей померло взимку і навесні 1933 року. Пам’ятаю, як по наших грядках тільки-но зійшла картопля, ходила жінка з пухлими ногами. Біля грядки, на межі й знайшли її труп. Вимирали цілими сім’ями.

27. Якщо батьки помирали, діти залишалися сиротами. Держава ними не опікувалася. Якщо були в них родичі, то забирали до себе. А той діти самі помирали.

28. Не голодували активісти-комуністи. Вони жили з того, що забирали у селян. А ще вони були біля колгоспних комір, то їм дещо й перепадало.

29. Вижити хотіли всі, але не всі змогли. Вижили кріпкіші здоров’ям. В кого була невелика родина та ще й була корова. Корова  в ті часи була рятувальницею.

30.  Люди, практично, не могли допомогти один одному нічим. Хіба-що колгоспники могли поділитися зі своїми найближчими родичами. Але не всі.

31. Як хто міг, так і виживав. Кожний хотів жити. Їли таке, що зараз ніхто й не їсть.

32. Наша сім’я нізвідки не одержувала допомоги. Родичі теж голодували. Діляться лишками, а лишків у той час не було.

33. -34. Їли млинці з потерюхи листя дерев, білої серцевини стебел кукурудзи та соняшника. Ходили до кагат з картоплею. Там картопля вже років три лежала. Так ото ми її відривали, відмивали крохмаль і їли. Варили юшку з води і трави.

35. Одного разу під садом знайшли дохлого коня, то люди билися за шматок конини.

36. – 37. У містах теж люди голодували. Але померлих було менше. В місті можна було щось купити або виміняти. Але ми в місто не ходили, не було з чим туди йти.

38.  У «торгсін» можна було віднести золоті монети, прикраси і поміняти їх на борошно чи зерно.

39. У селі Вовчик від голоду померло більше півсотні чоловік. Могло б бути і більше, якби не голова колгоспу Сухомлин Л. І.

40. Щоб люди їли людей – такого в нашому селі не було. А в інших селах траплялося.

41. – 43. Померлих від голоду ховали у загальній ямі, скраю старого цвинтаря. Ховали  односельці, які мали сили тягти трупи на підводі. Ніхто цих людей не заставляв це робити і ніхто їм нічого не платив. Люди ховали померлих, бо так треба.

44. Рідні поминають своїх родичів на Поминальний понеділок, на Великдень, Зелену неділю.

45. Знаю, що раніше померлих від голоду згадували і поминали в у церкві, правили по ним службу. А зараз не знаю.

46. У нашому селі була красива Андріївська церква. Але зруйнували. Нагнали багато техніки і розібрали. Погано, що люди не змогли врятувати цю святиню.

47. Загального пам’ятника померлим в 1932-1933 роках немає.

48.Розповідала я про голод своїм племінникам. Дай Боже, щоб ці діти ніколи не зазнали такого горя.

49. Винною у загибелі багатьох людей вважаю владу, тодішніх керівників держави.

  

51. Шостак Марія Микитівна, 7 липня 1919 року народження.  

З моїх слів записано вірно. Даю згоду на публікацію моїх свідчень