(життєпис Івана Івановича Саєнка)
Автор:Ганненко
Аліса Олександрівна, учениця 9 класу Вовчицького ліцею імені В.Ф.Мицика
Лубенської районної ради Полтавської області
Науковий
керівник:Подгайна Валентина Олександрівна, учитель зарубіжної
літератури Вовчицького ліцею імені В.Ф.Мицика Лубенської районної ради
Полтавської області, 2006 рік
ВСТУП
Человек, как звезда, рождается
Средь неясной,
Туманной млечности,
В бесконечности начинается
И кончается в бесконечности...
Поколеньями созидается
Век за веком Земля нетленная.
Человек, как звезда, рождается –
Чтоб светлее стала вселенная.
Дмитро Г олубков
Людське
життя... Неповторне і звичне, радісне і сумне, сповнене глибоких переживань,
солодке, як мед, і гірке, як полин. Люди, їх мільйони... Всі вони різні і
чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом. А
коли їхнє життя відходить у вічність, тими самими зорями падають у морок буття,
залишаючи по собі слід - світлий, немеркнучий...
Наукову
роботу «Ім»я, гідне шани і нев»янучої пам»яті» присвячуємо заслуженому вчителю
УРСР, кавалеру ордена Леніна, колишньому директору Вовчицької восьмирічної
школи, завідуючому народним історико-краєзнавчим музеєм, керівникові
аматорської кіностудії «Колос», активному учаснику художньої самодіяльності,
громадському діячеві, главі родини і просто Людині з великої букви Саєнку Івану
Івановичу.
Метою
даного наукового дослідження є популяризація інформації про непересічну
особистість, здатну творити історію.
Син
колишнього наймита, який мріяв стати музикантом, спочатку здобув
сільськогосподарську професію - агроном. Згодом життя подарувало можливість
спробувати себе у ролі вчителя. Вже після першої спроби зрозумів, що його
покликання - бути сіячем доброго і розумного. Так почалася педагогічна
діяльність учителя географії, малювання і співів. Уміння поєднати урочну та позакласну роботу з
предмета, а також ентузіазм і велике бажання рухатися вперед поклало початок
краєзнавчій роботі. Так у 1948 році було створено музейну кімнату, яка з роками
перетворилася на один з кращих сільських музеїв України, удостоєний почесного
звання «народний». У 1949 році у Вовчанській семирічній школі з»явився
географічний майданчик, якому судилося стати відомим на теренах бувшого
Радянського Союзу. Удосконалюючи свою педагогічну майстерність Іван Іванович
без відриву від роботи здобуває вищу освіту. Займаючись науково-дослідницькою
діяльністю, не дивно, що у 1959 році поступила пропозиція колегії Міністерства
освіти УРСР зайняти пост наукового кореспондента науково-дослідного інституту
педагогіки УРСР. З 1962 по 1976 роки - директор школи. Це завдяки І.І.Саєнку
«виросла» двоповерхова будівля нової школи, в якій навчатиметься ще не одне
покоління учнів. Перебуваючи на заслуженому відпочинку виникло нове захоплення
- кіно, а як результат - 55 аматорських картин, дипломованих на престижних
союзних і міжнародних фестивалях. Величезний обсяг роботи гармонійно
перемежовувався світом захоплень, особливо пам»ятними стали виступи митця на
сцені з самотужки вигаданим «склофоном». Так невгамовно мчали роки, і не
помітив, як став дідом, а згодом і прадідом.
Російський письменник Михайло
Пришвін сказав:«Життя людини визначається не кількістю прожитих років, а якістю днів». Говорячи про І.І.Саєнка, можна не погодитися з цими словами, бо життєвий шлях довжиною у
87 років залишив по собі слід у 56 почесних грамот і 9 дипломів Міністерства
освіти та культури УРСР, СРСР, значок «Відмінник народної освіти», медаль
А.С.Макаренка, звання Заслуженого вчителя школи УРСР, орден Леніна та інші
урядові нагороди. А найголовніший і найпомітніший слід - це вихованці видатного
педагога, які зараз продовжують справу свого Учителя.
Актуальність
обраної теми полягає у:
•
недослідженості аспектів життєдіяльності І.І.Саєнка та необхідності оцінки його
вкладу у педагогічну науку та культуру;
•
потребі з»ясувати співвідношення особистого та
суспільного в житті людини;
•
вихованні
майбутнього покоління безпосередньо на особистому прикладі.
Тема
даної наукової роботи особливо актуальна з суспільної точки зору, тому що не заслужено забувається ім»я людини, яка зробила вагомий внесок у сферу
освіти і культури. На часі вирішується питання про присвоєння імені Саєнка І.І.
Вовчицькому народному історико-краєзнавчому музею, тому даний науковий проект
має змогу активізувати громадськість щодо вирішення даної проблеми.
Наукова
робота подана у інформативно-продуктивній формі з використанням таких методів
як опис та аналіз. Даний науковий проект можна віднести до біографічного та
краєзнавчого видів шкільного дослідження.
Предметом дослідження є життєвий та
творчий шлях заслуженого вчителя УРСР Саєнка І.І.
Об»єктом
дослідження є педагогічна
діяльність учителя-предметника та керівника навчального закладу, наукового кореспондента; музейна справа, а саме створення та
розвиток музею; становлення
та творчі здобутки в галузі аматорського кіномистецтва; світ захоплень та особисте життя.
Основними
джерелами для написання праці є газетні та журнальні статті про заслуженого
вчителя України І.І.Саєнка, листи та фотоматеріали, а також спогади рідних,
односельців, колег, вихованців.
Новизна
роботи полягає у тому, що вперше детально вивчається діяльність видатного
педагога, культурного діяча та фундатора музейництва на Лубенщині Івана
Івановича Саєнка. Звідси випливає основне завдання роботи - зібрати і
узагальнити невідомі факти життєдіяльності видатної особи шляхом опрацювання
літературних джерел та свідчень очевидців.
Дана
робота може бути використана на уроках історії рідного краю, наукових
конференціях та семінарах, а також поповнить музейні матеріали.
РОЗДІЛ
I
ВЕЛИКЕ
ПОКЛИКАННЯ - ПЕДАГОГ
2
лютого 1916 року в селі Пізниках Чорнухинського району Полтавської області в
родині бідних селян Саєнків Івана Івановича та Євдокії Данилівни народилася
одинадцята дитина - син, якого назвали на честь батька Іваном. Чи то життя було
нелегким, чи то здоров»я бажало бути кращим, але з одинадцяти дітей вижило лише
четверо. Іванко був наймолодшим.
«Батьки
мої до революції займалися хліборобством на 2,75 га землі, після
революції теж аж до 1930 року, з цього часу працюють в колгоспі. В 1924 році
мене віддали в початкову школу, де провчився 4 роки», - писав у своїй
автобіографії Іван Іванович Саєнко [Див. додаток А].
У
1927 році родина Саєнків переїздить до сусіднього хутора Нова Діброва. Хоча
місце проживання було змінене, але навчатися Іван продовжує у рідній
Пізниківській школі. Сім класів залишилися позаду, а попереду на юнака чекали
незвідані життєві дороги...
Син
колишнього поміщицького наймита, того, що тільки після перемоги Жовтня одержав
шматок землі і в поті чола свого здобував для сім»ї шматок хліба, мріяв про
мистецтво. Після закінчення школи подався в музично- театральний технікум,
склав там екзамени. Радості меж не було, коли їхав після цього додому.
Кинувся
до батька: «Учитимусь!» Батько замислився і відповів: «Як хочеш, сину, але
знай: грошей у мене немає й копійки, допомагати не зможу». Затьмарилось від тих
слів небо, перехопило дух... Не втримався хлопчина, потекли по обличчю сльози.
«Ти мусиш мене зрозуміти й простити, синку», - батько також витер очі [1].
Іван
розумів. Але вдома все-таки не всидів. Подався в сільськогосподарський технікум
(роки навчання - 1930 - 1933), звідти можна було щотижня добиратися додому
пішки і брати харчі. Став агрономом, направили у радгосп. Вдень працював у
полі, а вечорами йшов у лікнеп (школи по ліквідації неписьменності). В якійсь
хаті збирались старі й молоді, що не знали й літер, туди приходив хтось з грамотних і починав при світлі каганця учити. За зиму більше двадцяти осіб
навчив читати і писати Іван. Пізниківська комсомольська організація
запримітила, що в нього до цього неабиякий хист, і запропонувала перейти в
школу працювати вчителем.
Малюки
полюбили нового привітного наставника, а він відчув, що бути вчителем - його
справжнє п'окликання. Вдень - школа, ввечері - колбуд (щось на зразок клубу),
виступав там з лекціями, грав у самодіяльному оркестрі.
Ще
наприкінці 20-х років, навчаючись у Пізниківській школі, Іван понад усе полюбив
географію і в час канікул ходив стежками мандрівного філософа-земляка
Г.Сковороди. Тому не дивно, що в 1934 році Іван Іванович розпочав навчання в
Лубенському учительському інституті на географічному відділі. По закінченню
першого курсу інституту Іван вимушений перервати навчання в зв»язку з сімейними
обставинами (тяжка хвороба батька). З 1 вересня 1935 року по 15 серпня 1936
року І.І.Саєнко працює на посаді учителя географії та співів у Хейлівській
семирічній школі. Згодом відновлює навчання в інституті, який закінчує у 1937
році. Здобувши педагогічну освіту, повертається у Хейлівщину Чорнухинського
району, працює там за дипломом два роки.
Потім
служба в армії. Будучи солдатом Червоної Армії, зустрів війну. 25 серпня 1941
року приймав участь у переході кордону Ірану, згодом потрапив на Кавказ, а 23
грудня 1941 року в бою під Ростовом був поранений. Отримавши контузію,
лікувався у госпіталі сім місяців, для остаточного виздоровлення був
направлений до Киргизії. З 1 вересня 1942 року став викладати географію,
природознавство та мінералогію у Сосновській середній школі № 3 Фрунзенської
області.
Як
тільки вигнали з Полтавщини фашистських окупантів, повернувся до рідного краю.
З 1 вересня 1944 року по 1 січня 1948 року працював у вище згаданій Хейлівській
семирічній школі. Про високий професійний рівень та моральні чесноти молодого
вчителя свідчать характеристики з місць роботи [Див. додаток Б].
Так
сталося, що 9 травня 1945 року, коли весь Радянський Союз святкував перемогу
над німецько-фашистськими загарбниками, Іван Іванович відзначав подвійне свято.
Тому що саме в цей знаменний день він пов»язав свою долю із коханою жінкою
всього свого життя - Євдокією Яківною Шостак. Вона стала для нього не тільки
люблячою дружиною, а й вірним соратником, опорою і надійним другом. А 14 лютого
1947 року Євдокія Яківна подарувала своєму чоловіку найкращий подарунок -
доньку Надійку. Так, Іван Іванович здобув ще одну професію - нелегку, але дуже
відповідальну - батьківство.
Молоде
подружжя переїздить у 1948 році до Вовчика, де й продовжує власне свою
педагогічну діяльність: Євдокія Яківна як учитель української мови та
літератури (пізніше - вчитель російської філології), а Іван Іванович отримує
посаду вчителя музики і співів Вовчанської семирічної школи.
Якщо
для когось слово «вчителювати» означає давати дітям знання, то Іван Іванович розуміє
його інакше. Вчителювати - значить робити все від тебе залежне й можливе для
духовного збагачення людини. А якщо так, то вчитель - митець, як скульптор
ліпить фігуру, так учитель мусить ліпити людську душу. При цьому справжній
учитель ніколи не може вважати свою справу ремеслом, вона для нього творче
горіння і постійні пошуки.
Починаючи,
з 1949 року, Іван Іванович викладав географію у Вовчанській семирічній школі.
Практика роботи показала, що тільки поєднання уроків з різноманітними формами
позаурочної діяльності розширює кругозір учнів, розвиває мову і прищеплює любов
до природи своєї Батьківщини. Так з»явився краєзнавчий гурток. Краєзнавці
читали цікаву географічну літературу, випускали стінгазети, організовували
вечори запитань і відповідей, вікторини і конкурси, політгодини, допомагали
місцевому колгоспу у визначенні озимих культур.
Згодом
було побудовано географічний майданчик з метеорологічною станцією, якому
судилося стати відомим на теренах бувшого Радянського Союзу. Іван Іванович
вважав, що виготовлення та застосування наочних приладів тільки покращує
вивчення такого предмета як географія. Метеорологічна станція, наприклад, була
побудована для кращого засвоєння теми у 5 класі «Атмосфера».
Діти
разом із своїм наставником виготовили такі прилади як флюгер, метеорологічну
будку з термометрами та барометром, дощомір, снігомірну рейку, гномон, сонячний
годинник [Див. додаток В]. Учні самостійно навчилися вести спостереження щодо
змін в атмосфері. Згодом з»явилася рельєфна карта гірської місцевості, за
допомогою якої учні визначали абсолютну і відносну висоту гір, макет утворення
річкової долини, який давав можливість бачити як тече вода, як утворюються
басейни, притоки. Гарне враження справляла діюча модель артезіанського
колодязя. В розпорядженні юних знавців природи був такий прилад як телурій, за
допомогою якого можна наочно пояснити рух землі навколо сонця і навколо своєї
осі. Великою популярністю серед учнів і дорослих користувалися діючі моделі
вулкану та шлюзу. Олександр Полонський, 1941 р.н., колишній вихованець
краєзнавчого гуртка, згадує: «До цих пір дивуюся, де бралася енергія і нові
ідеї! Сьогодні Іван Іванович пропонує, а завтра уже кипить робота: тешемо
дошки, копаємо ями, носимо цеглу, споруджуємо. Особливо горді були за штучний
вулкан і басейн, в якому плавала риба. А ще захотілося нам дюн і барханів.
Змайстрували спеціальний вентилятор, за допомогою якого утворювався штучний
вітер. Потім його направляли на пісок і, таким чином, на очах з»являлися
бархани. Понад п»ятдесят різних приладів було встановлено на майданчику. До
кожної теми з географії тут можна було знайти щось цікаве» [2]
Дивовижною
була копія макета географічного майданчика (зменшена у 20 разів), експонована
на обласній педагогічній виставці в м. Полтава в 1955 році. Макет виготовили
учні Вовчицької школи під керівництвом учителя Саєнка І.І. Ця ж копія була
представлена на виставці досягнень народного господарства в Москві і відмічена
похвальною грамотою. Згодом на загальних зборах учнів Вовчанської семирічної
школи юним краєзнавцям Миколі Клепану, Олександру Полонському, Анатолію Єні,
Надії Клепач були вручені грамоти Міністерства освіти УРСР, ЦК ЛКСМУ та
Полтавської області. Грамота вручена також керівникові гуртка учителеві
географії І.І.Саєнку.
Про
географічний майданчик неодноразово писалося у газетах: «Зірка» (від 16 квітня
1953р.), «Червона Лубенщина» (від 18 вересня 1953 p.), «Радянська освіта»
Із
опублікованої замітки Миколи Клепача, старости
географічного гуртка: «Коли учні нашої школи приходять на заняття, можна почути,
як хтось із них каже:
-
Ходімо дізнаємось, яка у нас погода буде.
А
довідатись про це дуже просто. В коридорі щоранку вивішується щоденник погоди.
Ведуть його члени'географічного гуртка, яким керує учитель Саєнко Іван
Іванович.
Уже
два роки працює у нас при школі метеорологічна станція. Побудували її члени
географічного гуртка. Обладнали станцію потрібними приладами. Частина приладів
зроблена своїми руками» [4].
Таким
чином, учні проводили велику дослідницьку діяльність, а з різних кінців країни
приїздили вчителі переймати досвід Івана Івановича Саєнка. Його, учителя з
маловідомого села, щороку запрошували на всеукраїнські педагогічні читання, бо
він, за пропозицією Міністерства освіти, - науковий кореспондент науково-
дослідного інституту педагогіки, постійний дописувач методичних газет і
журналів з географії, член редколегії союзного журналу «Географія в школі»
[Див. додаток Є]. Його статті з питань вивчення географії в школі неодноразово
друкувалися в республіканських збірниках «Географія в школі». Наприклад, такі
статті як: «Кожній школі - агрометеорологічний пост», «З досвіду географічних
спостережень у своїй місцевості», «Шкільний краєзнавчий музей» в збірнику «З
досвіду екскурсійно-туристської та краєзнавчої роботи в школі».
Іван
Іванович ніколи не зупинявся на досягнутому. Творче горіння і постійні пошуки
рухали його вперед: в 1956 році без відриву від роботи закінчив Київський
державний педагогічний інститут ім. Горького, з 1962 року - директор Вовчицької
восьмирічної школи.
«Великої
душі людина. Завжди допоможе, зігріє теплим словом. Івана Івановича любили і
поважали всі: і учні, і вчителі, - розповідає Марія Дмитрівна Корабльова, 1922
р.н., вчитель початкових класів. - Ніколи не хизувався своїм положенням, був
дуже скромною людиною. Ми дружили сім’ями і не перестали дружити тоді, коли
Івана Івановича призначили директором нашої школи. Колег по роботі цінив і поважав, у кожному намагався відмітити тільки краще.
Перевірки нас не лякали, бо ми знали, що нами керує мудрий, досвідчений
педагог» [5].
У
тому ж 1962 році колгоспна партійна організація вирішила створити народний
університет. Очолити його доручили енергійній людині, невтомному
пропагандистові педагогічних і історичних знань, директорові місцевої школи
Івану Івановичу Саєнку.
Посада
керівника навчального закладу - дуже відповідальна. А ще коли виникла ідея
побудувати нове двоповерхове приміщення школи, уявити важко, скільки додалося
до нелегкої педагогічної праці господарських справ. Треба турбуватися і про
цеглу, і про дерево, і про цвяхи, і про фарбу, потрібно шукати й нове
устаткування для майбутніх кабінетів. Ніколи вгору глянути. Але й за таких
обставин Іван Іванович залишався вірним собі. І гурток вів, і в музеї працював,
і народним університетом керував. А ще мріяв: «Шкільний планетарій і обсерваторію
створити б! Щоб могли діти пізнавати Всесвіт... Наша ж ера космічна!
Теплицю збудувати хочеться. Треба, щоб діти вивчали, як природою керувати, як
вирощувати рясні врожаї. Це ж важливо для народного господарства. Роботу
народного університету слід піднести ще вище...» [6].
Про
будівцицтво нової школи ходили навіть легенди. На початку 60-х розгорнути таку
новобудову у селі - це було щось! Один тільки кран «Піонер» чого вартий
(спеціальний пристрій для зведення другого поверху)! Завзятого директора можна
було бачити кругом і, що саме примітно, він ніколи не був наодинці, - діти і
дорослі завжди оточували його, працювали пліч-о-пліч. Так у 1967 році в селі
Вовчик з’явилася нова будівля - восьмирічна школа [Див. додаток Ж]. Ще задовго
до відкриття нового приміщення школи Іван Іванович почав клопотання щодо
присвоєння імені Героя Радянського Союзу Василя Федоровича Мицика. З його
ініціативи було організовано зустрічі з дружиною та двома доньками воїна-героя,
колишнього учня Вовчанської семирічної школи. І ось урочистий збір дружини -
школі присвоєно ім’я земляка, хороброго командира Радянської Армії ( 1968 p.).
Уроки,
педради, гурткові заняття, районні, обласні, республіканські семінари, наукові
конференції, участь у роботі III Українського з’їзду вчителів, виступи на
педагогічних виїзних засіданнях, дослідницька діяльність, методична робота,
співпраця з науково-методичними газетами і журналами - далеко не повний
послужний список діяльності Учителя, який віддав школі понад 40 років життя.
За
досягнуті успіхи в розвитку освіти і професійно-технічної освіти у роки
семирічки Президія Верховної Ради СРСР Указом від 30 вересня 1966 року
нагородила орденом Леніна Саєнка Івана Івановича - директора Вовчицької
восьмирічної школи [7]. За заслуги в розвитку народної освіти Президія
Верховної Ради Української РСР Указом від 1 жовтня 1966 року присвоїла 43
вчителям республіки почесне звання Заслуженого вчителя школи Української РСР. В
числі інших цього високого звання удостоєний директор Вовчицької восьмирічної
школи Іван Іванович Саєнко [8]. За багаторічну педагогічну діяльність і вагомий
внесок у сферу освіти І.І.Саєнко нагороджений значком «Відмінник народної
освіти» ( 1963 p.), медалями «За трудову
відзнаку» (1953 p.), А.С.Макаренка (1966
р.) [Див. додаток 3].
У
1976 році Іван Іванович завершує свою педагогічну діяльність, але це не
означало, що він дає згоду на заслужений відпочинок. Він не з таких! Попереду
на нього чекали цікаві творчі плани і нові звершення.
РОЗДІЛ
II
•
І.САЄНКО - ФУНДАТОР
МУЗЕЙНИЦТВА НА ЛУБЕНЩИНІ
•
1. Все починалося з краєзнавства
Починаючи
з 1949 року, коли у Вовчанській семирічній школі було створено краєзнавчий
гурток, учні почали проводити цікаву і змістовну дослідницьку роботу, вивчати
історію рідного краю. Тоді ж почали збирати експонати.
Одного
разу учні десь у дворі знайшли медаль, схожу на монету. Коли її добре
почистили, зуміли прочитати на ній: «За усердие». Такими медалями, як
з»ясувалося згодом, нагороджували російських військових, які брали участь у
війні з Японією в 1904-1905 pp. Слух про знахідку поширився на все село. Школярі почали зносити до Івана
Івановича шматки граніту, глиняного сланцю, гравію тощо. Учні разом зі своїм
учителем з»ясовували: що це за предмет, якій добі належить, чому саме на цій
території знайдений? Звідки ми дізнаємося про минуле? Чому перші поселенці
вирішили зупинитися саме тут? Коли виникло село Вовчик? Чому його так назвали?
Відповісти на запитання допомагали книги і документи, виписані із Полтавського
музею, державних архівів, республіканських бібліотек, а також організація
походів та екскурсій.
Хіба
можна зациклитися лише на географії, коли навколо історія? Відповідь однозначна
- ні! Тим більше, що поруч першокласний фахівець і великий невтомний ентузіаст
Іван Іванович Саєнко. Недивно, що його вихованців зацікавило урочище Рудка, де
було відкрито стоянку ранніх слов»ян, місце бою Северина Наливайка з польською
шляхтою під Солоницею у 1598 році, руїни замку польського магната Єреми
Вишневецького в Лубнах, місця перебування Т.Г.Шевченка, місця партизанських боїв
в с. Козубівка. Всюди побували юні слідопити і після кожного походу вони
поверталися додому не з порожніми руками, а приносячи щось нове і цікаве до
школи. Оформляли звіти про проведену роботу, але саме головне - враження і
захоплення про подорожі залишалися в пам»яті на все життя.
У
червні 1960 року юні краєзнавці Вовчанської восьмирічної школи під керівництвом
учителя географії Івана Івановича Саєнка пройшли і проїхали 452 кілометри
по території дев’яти районів Полтавської та Кіровоградської областей. Під час
подорожі вони ознайомились з природою і господарською діяльністю трудівників
рідного краю, особливо акцентувалася увага на підприємствах і колгоспах, які
носять ім’я Леніна.
Перша
зупинка відбулася в селі Гриньки Семенівського району, де народився видатний
український композитор М.В.Лисенко. Учні відвідали кімнату-музей і поклали
квіти до пам’ятника великого митця. В селі Горби учні зустрілися з внучкою
відомого українського байкаря Л.Глібова. Велике захоплення викликав у
краєзнавців музей видатного педагога А.С.Макаренка в м. Кременчуці. Не менш
захоплюючою була екскурсія на Кременчуцьку ГЕС. Біля Гоголево юні краєзнавці
ознайомились із Радченківським нафто-газовим родовищем, дізналися про його
використання. Незабутнє враження справило на учнів курортне містечко Миргород.
Вони побували в краєзнавчому музеї, на території курорту, відвідали могилу
видатного грузинського поета Давида Гурамішвілі. На зворотному шляху гуртківці
познайомились з вузловою станцією Ромодан. У Жовтневому зустрілися з старожилом
села М.С.Панченком, який розповів про виступ В.І.Леніна перед солдатами в 1917
році.
Під
час подорожі краєзнавці зібрали колекцію гірських порід і корисних копалин
області. Все це стало черговим поповненням музейної скарбниці.
Примітним
є те, що серед вихованців вчителя-географа була й донька Надія, яка ходила
стежками рідного краю разом із батьком. Можливо, саме під час таких подорожей
передавалася із покоління в покоління любов до української землі, а також до
рідної природи. Можливо, саме тоді донька почала усвідомлювати, що піде
батьківським шляхом, стане його колегою, помічником, продовжувачем розпочатої
справи [Див. додаток К].
ІІ.2.
Створення шкільного музею
Коли
зібралося багато експонатів, вирішили їх розмістити у коридорі школи як
своєрідну виставку, щоб познайомити учнів з роботою гуртка. У 1950 році для
музею відвели невеличку кімнатку, куди було перенесено всі експонати. Своїми
силами учні зробили ремонт, виготовили вітрини. Так виник шкільний музей.
Згодом, коли кількість експонатів збільшилася, експозицію було розміщено у двох
кімнатах.
Серед
сотень експонатів виділялися пам»ятки кам»яного віку, на чільному місці був
розташований ключ села. Багато експонованих речей характеризували період
становлення Москви, були навіть зразки кераміки часів Київської Русі, знайдені
в селі Хитці. Тут також можна було споглядати старовинні слов»янські письмена,
оригінали векселів. Один з них - запродажний акт на землю, датований 1902
роком, другий, від 1910 року, вказував на позичку грошей. Приваблювали увагу відвідувачів
барильце жителя с.Вовчик Г.Реви, з яким він чумакував у першій половині XIX
століття, глиняна миска, виготовлена у 1868 році, свічники XVIII століття. Але
найбільше запам»ятовувалася кістка мамонта, знайдена в урочищі Рудка під час
розкопок [7]
У
шкільному музеї була широко представлена зброя різних періодів: ядра, шомполи,
шаблі та нумізматична колекція різних країн і різних періодів. Юні філателісти
мали змогу полюбуватися прекрасною колекцією марок різних країн світу.
У
травні 1954 року на базі краєзнавчого музею Вовчанської семирічної школи
відкрилася виставка, присвячена 300-річчю возз»єднання України з Росією. На ній
було експоновано картини, фоторепродукції, ілюстрації до твору Н.Рибака
«Переяславська Рада», моделі старовинної зброї. Для відвідувачів виставки юними
екскурсоводами проводилися бесіди на історичні та літературні теми [8].
Іван
Іванович вважав, що історію творять прості люди. Звичайно, з часом вони стають
відомими, але слава або популярність - це результат їхньої діяльності. Тому не
дивно, що саме Людині - творцю історії приділялася найбільша увага серед
експонатів музею. Стенд «Колгосп в минулому і тепер» розповідав про пересічних і видатних трудівників села. Виокремлювалася вітрина, присвячена
колишнім вихованцям Вовчанської школи, які прославили рідне село. Це відомий
артист П.Т.Сергієнко, викладач Ніжинського інституту В.П.Руденко, професор
Київського вузу Т.С.Дяченко.
Про
шкільний музей неодноразово писали районні та обласні газети. Так, у газеті
«Ленінська зоря»' від 31 серпня 1963 року було* вміщено статтю Д.Панасенка
«Ентузіасти», присвячену здобуткам музею: «Опинившись у маленьких кімнатках,
гостро відчуваєш: поруч історія. Так, її навіть можна торкнутися рукою,
заглянути очима в глибоку давнину. Ось лежать кам»яні молотки, сокири,
наконечники на стріли і списи, які змайструвала ще первісна людина. А ось
залишки посуду, яким користувалися люди в сьомому столітті. Окремо куточок,
який розповідає про ранніх слов»ян, стоянку яких відкрили в урочищі Рудка. І
цінне те, що Рудка не десь за тридев»ять земель, а поруч, за селом... Важко
переказати про всі експонати, що їх зібрали вовчицькі школярі. їх п»ять
тисяч... Слава про вовчицьких ентузіастів полинула далеко за межі Лубенщини»
[9].
Багато
учнів різних шкіл області відвідали музей, залишивши у Книзі відгуків численні
теплі слова. Ось, наприклад, такий запис, датований 1957 роком: «Вовчицький
музей можна без перебільшення назвати невичерпною скарбницею. У ньому
поєднується минуле і сучасне, багата спадщина діє на уми і серця людей». Або
«Вражені побаченим і схвильовані до глибини душі. Спасибі за надбання, які
можна передати наступним поколінням» (1962 р.) [10]
Дякувати
потрібно автору таких хороших починань - Саєнку Івану Івановичу, який зумів
захопити своїх вихованців романтикою розгадувати таємниці природи та історії.
Він вже тоді, сам того не відаючи, творив історію своїми руками, умом, серцем.
II.З.
Один з кращих сільських музеїв на Україні
Музеєм
почали цікавитися не тільки учні ніколи, а й односельці. Кожному хотілося
внести посильний вклад до скарбниць музею, тому вовчани несли нові і нові
експонати. У відповідь на оголошення по радіо про створення сільського музею,
учитель-пенсіонер Г.Руденко передав старовинні речі селянського побуту,
колгоспник А.Пономаренко приніс залишки посуду епохи Київської Русі,
І.Шульженко передав фото свого батька Павла Шульженка, який був на засланні за
участь в революційних подіях 1905 року, Н.Руденко подарувала трудову книжку
свого чоловіка - першого тракториста колгоспу.
Так,
з часом шкільний музей перетворився у сільський. Для цього було виділено
спеціальне приміщення із п»яти кімнат, розташоване на території пришкільного
парку [Див. додаток Д].
Експозицію
музею було побудовано так, щоб наочно показати своє село як складову і
невід»ємну частину рідної країни. У першій кімнаті відвідувачі мали змогу
довідатися про природу рідного краю і розвиток життя на землі, а також
ознайомитися з матеріалами агрометеопоста, починаючи з 1950 року. В другій
кімнаті були розміщені речі і знаряддя найдавніших поселень. Тут же було обладнано
антирелігійний куточок з речами, якими церковнослужителі задурманювали населення. Третя кімната присвячувалася революційній боротьбі за Радянську
владу. Тут розповідалося про роботу партизанського загону періоду громадянської
війни, експонувалися матеріали про розвиток села після Жовтня і періоду
колективізації. Окремим куточком було виділено вітрини про вихованців школи
Героїв Радянського Союзу В.Ф.Мицика і Д.І.Сірика. В четвертій кімнаті
демонструвався розвиток села і колгоспу після Великої Вітчизняної війни. А
останній зал був присвячений трудівникам села, які самовіддано працювали на
благо своєї країни.
«Музей
відіграє винятково велику роль у вихованні учнів, всього населення села. Він
допомагає прищеплювати любов до села, рідного краю», - так часто промовляв Іван
Іванович. І це не порожні слова. За цими словами - не одне покоління вихованців
великого майстра. Юні екскурсоводи з такою ж любов»ю, як і їхній наставник, проводили відвідувачів залами музею, з пошаною
розповідаючи про історичні періоди та події, про людей, які творили своїм
життям і працею історію. Згодом виникла думка: а чому б не доручити проводити
екскурсії ветеранам праці, знатним людям села, активістам. Так у числі
екскурсоводів з»явилися старий комуніст В.О.Шостак, вителька-пенсіонерка
Г.П.Руденко, голова сільської ради М.О.Селюк.
За
величезну роботу по вихованню учнівської молоді, за успіхи і досягнення у сфері
культури, за просвітницьку діяльність у 1968 році Вовчицькому історико-
краєзнавчому музею було присвоєно звання Народного.
Рік
за роком, день за днем горталися сторінки історії рідного села. Кожен прожитий
день, сповнений творчої праці, залишав слід у житті, залишав слід у музеї.
Стало тісно експонатам і у п»ятикімнатному будиночку. А тим часом Іван Іванович
завершив свою педагогічну діяльність і пішов на заслужений відпочинок. Це був
1976 рік. Школу передав у надійні руки молодому, енергійному М.М.Кадуці, який
став гідним наступником. Донька Надія пішла по стопах батька і, закінчивши
педагогічний інститут, повернулася в рідну школу викладати географію. Вдома
підростала маленька внучка Тоня. Ось тепер можна повністю присвятити себе
музейній справі.
М.Г.Калиниченка,
колишнього голову колгоспу, знають у селі як справжнього реформатора, мудрого
послідовного керівника, який очолював господарство протягом 37 років. За його
роки правління було зведено такі сільські новобудови як адміністративний
будинок, дитсадок, амбулаторія, сауна, двоповерхові котеджі, дві вулиці з
гарненькими будинками, заасфальтовані всі вулиці села, побудовано у центрі
відкритий басейн, добудовано школу. Тому не дивним є факт, що два керівники,
дві людини, яким не байдужа доля села, знайшли спільну мову і вирішили
розпочати будівництво нового об»єкта - сільського музею.
М.Г.Калиниченко
згадує: «Коли я приїхав у Вовчик, то вивчав місцеву історію, звичаї, родоводи
сімей у музеї і з розповідей Івана Івановича. Дуже наука знадобилася. А як
почали їздити туристи із різних країн Європи, дивилися на музей, як на якусь
диковинку! Скільки відвідувачів було, не перекажеш. Наш музей завдяки невтомній праці Саєнка став дійсно справжнім осередком
духовності. Тож обома руками вирішив підтримати завідуючого музеєм щодо
будівництва нового приміщення. Правління колгоспу виділило понад 300000 крб. У
серпні 1980 року розпочали будівельні роботи» [9].
Чотири
роки знадобилося будівельникам для зведення двоповерхової будівлі загальною
площею 720 м^. І ще три роки художникам-оформлювачам, які на основі багатого
фактичного матеріалу та оригінальних експонатів створили естетично довершену
експозицію з широким використанням художньо-технічних засобів: кіно, діарамного
та діапозитивного показу. Іван Іванович, як палкий пропагандист культури на
селі, подбав і про те, щоб у новозбудованому приміщенні розмістилася картинна
галерея з роботами полтавських та українських майстрів живопису (дві кімнати на
першому поверсі) [Див. додаток Е].
Фонди
музею на той час налічували понад 10 тисяч експонатів, які розмістили у дев»яти
просторих кімнатах на другому поверсі. У першому залі зібрані пам»ятки матеріальної
і духовної культури минулого, які висвітлюють історію краю в період
первіснообщинного ладу, зародження класового суспільства та раннього
феодалізму. Другий зал вмістив експонати, що розповідають про геологічну
будову, рельєф, корисні копалини, клімат, водні ресурси, грунти, рослинний і
тваринний світ Лубенщини. Експозиція третього залу відтворює період кінця XVI -
початку XX століть і розповідає про визвольну боротьбу українського народу
проти польської шляхти. Значна частина матеріалів висвітлює становище
закріпачених селян та їхню боротьбу проти панського гніту, а також знайомить
відвідувачів з подіями революційних 1905 - 1907 років. У четвертому залі
зібрані документи, що розповідають про встановлення Радянської влади на селі,
про участь вовчан у колективізації, про створення колгоспу. Матеріали п»ятого
залу присвячені героїчній боротьбі радянського народу, зокрема жителів с.
Вовчик, проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни. Шостий
зал - зал вічної пам»яті героїв, які полягли в боях за свободу і незалежність
Вітчизни, зал вшанування ветеранів, зал вдячної людської пам»яті. Про вклад трудівників колгоспу імені Леніна у відбудовчий період
та подальший розвиток господарства розповідають матеріали сьомого залу.
Експонати восьмого залу знайомлять відвідувачів з розвитком художньої
самодіяльності та народної творчості, а також висвітлюють історію місцевої
школи, творчі пошуки і здобутки її педагогічного колективу. Дев»ятий зал - зал
Трудової слави та історії музею. Саме в цьому
залі знаходяться книги відгуків відвідувачів музею, починаючи з 1948 року [Див.
додаток Є].
У музеї можна побачити і
сільськогосподарські знаряддя, і убогі речі домашнього вжитку селян, і розкішне
крісло поміщиці Соколовської, будьоннівське сідло і шаблю, фото першого голови
колгоспу Сухомлина Л.І., який врятував односельців від голоду, і фотографії 67
розстріляних вовчан у роки німецької окупації, кукурудзосаджалки 50-х і
патефон, і ще багато-багато цікавих предметів. Усе це було зібрано невтомними
руками історика-краєзнавця, Людини, до безтями закоханої у свою рідну землю.
Про
цю непідробну синівську любов свідчить хоча б такий факт (записаний зі спогадів
доньки Надії Іванівни Бойко). У роки війни, коли гітлерівці відступали, хотіли
спалити село вщент. Але молодий хоробрий танкіст перешкодив планам
завойовників. Він ввірвався на танку в село і німці почали тікати. Танкіст
загинув, і довгий час ніяк не вдавалося визначити, хто ж той сміливець. Тільки
завдяки пошуковій роботі, яку розгорнув Іван Іванович зі своїми вихованцями,
вдалося з»ясувати, що це російський хлопець Павло Попов. Пам»ять про героя
повинна жити вічно, тому колишній фронтовик, який сам пройшов воєнними
дорогами, вирішив увічнити подвиг пам»ятником. Неодноразово звертався
І.І.Саєнко в Генеральний штаб Збройних Сил з проханням виділити списану бойову
машину. І сьогодні, завдяки наполегливості Івана Івановича, стоїть у центрі
села на п»єдесталі танк «ИС-2», як пам»ять, як подяка за подвиг, здійснений в
ім»я блага нашої Батьківщини.
Проходячи
залами музею, в кожній речі, в кожній деталі відчувається глибока шана до
минулого.
«Деякі
факти справляють сильне враження і на розум, і на серце. Переходячи із залу до
залу, молодь переконується в тому, що творцями всіх великих перетворень на селі
були і будуть самі вовчани. Громадянами не народжуються, громадянами стають.
Становленню громадян допомагає наш музей», - писав в одній із статей І.І.Саєнко
[10].
Будучи
мудрим педагогом, Іван Іванович розумів, що музей - це не тільки ознайомлення з
певною інформацією, візуальне сприйняття або естетична насолода, музей перш за
все - потужній засіб виховання підростаючого покоління. Школа і музей -
нерозривний тандем, здатний виховати майбутнього громадянина. А відтак
традицією стало проведення у музеї Перших уроків, годин Мужності, зустрічей з
видатними людьми, прийом в жовтенята, піонери, вручення паспортів, проводи до
лав Радянської армії. Музей став ідеологічним центром. Тут активно працювала
лекторська група, яку очолював І.І.Саєнко, а разом з ним читали лекції вчителі
М.М.Кадука, В.Т.Стромко, Н.І.Бойко, Г.М.Ляшенко, агроном В.В.Сухомлин, голова
колгоспу М.Г Калиниченко. У музеї проходили заняття школи економічних знань,
гуртків партійної та комсомольської політосвіти. Вовчицький музей став школою
передового досвіду. На його базі пройшов не один обласний семінар
пропагандистів, музейних працівників, учителів історії. Відбулися
республіканські семінари з питань музеєзнавчої роботи та аматорських
кінофільмів.
І
сьогодні музей живе і діє, продовжуючи справу фундатора музейництва на
Лубенщині Саєнка Івана Івановича. Важко уявити, як збідніли б ми, якби не було
поруч такого музею. Летить час, змінюються події, люди, але історію не
перепишеш. Вона не підвладна часу.
«Я
вважаю, - говорив Іван Іванович, - що музей повинен зберегти для потомків
історію, якою вона була насправді. Були в ній і безчестя, і зрада, і славні
сторінки, тож про все треба знати. А тим, що знімемо неугодні комусь портрети
чи експонати, історію не перепишеш. Вони мають бути на своїх місцях, і говорити
про них треба правду. Цій меті, на мою думку, повинні служити музеї та їх
працівники» [11]. Майже за шістдесят років свого існування Вовчицький народний
історико- краєзнавчий музей прийняв більше 50 тисяч відвідувачів із України та
країн дальнього зарубіжжя. Тут побували гості з інших материків - з Північної
Америки та Австралії. Із славними сторінками історії знайомилися як пересічні
громадяни, так і видатні постаті сучасності. Серед відвідувачів - золотий голос
України Раїса Кириченко,- письменники Петро Лубенський ха поетеса Любов
Забашта, екс голова Верховної Ради О.М.Ткаченко [20].
РОЗДІЛ
III
СОТНІ
МЕТРІВ ВІДЗНЯТОЇ КІНОПЛІВКИ (ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ
АМАТОРСЬКОЇ
КІНОСТУДІЇ «КОЛОС»)
В
інтерв»ю «Волинській газеті» 7 серпня 1984 року Іван Іванович зазначив:
«Вчитель географії за професією, якось я вирішив придбати 8-міліметрову
кінокамеру і спробувати зробити фільм про життя рідного села. Як не дивно, але
ця спроба вдалася. Нині у нашій сільській студії постійно працює 17 аматорів і
6 стажерів. За десять років знято 52 кінофільми» [12].
«Виявляється,
життя у пенсійному віці тільки починається», - посміхаючись любив говорити
великий життєлюб. Повний кипучої енергії і натхнення, він знайшов себе у новій
іпостасі - режисер, оператор аматорських кінострічок [Див. додаток Ж]. Спочатку
займався виключно фотозйомкою, а коли з»явилася кінокамера, не розлучався з
нею. Нове починання підтримали і вдома, і керівництво в особі М.Г.Калиниченка,
а головне - зняті кінофільми знайшли свого глядача. Кіностудію назвали «Колос»,
бо основними сюжетами стали колгоспні будні, герої ланів, ферми. Звичайно, повз
допитливий погляд кінолюбителів не проходила жодна цікава подія. Так
народжувався фільм за фільмом.
1980
рік. Літо. Олімпіада в Москві. Олімпійський вогонь несуть вулицями рідного
міста Лубни. У грудні на республіканському огляді аматорських фільмів
демонструється кінострічка «Олімпійський вогонь на Лубенщині», яку нагороджено
дипломом III ступеня.
Вересень
1981 року. Лубни. Чотири дні триває обласний семінар-пратикум, на який
представлено кращі фільми аматорів Полтавщини. Дві стрічки любительської
кіностудії «Колос» «Сорочинські замальовки» та «Пляшкофон» відібрані для показу
на республіканському фестивалі, що пройде незабаром у Києві.
Жовтень
1983 року. Ровно. Республіканський конкурс любительських стрічок. Фільм
Вовчицької народної кіностудії «Колос» «Дзвенять струни бандури» серед 112
кінострічок мистецького форуму удостоєний диплома другого ступеня та спеціального
призу республіканського конкурсу любительських фільмів, а також відзначений почесною
грамотою Ровенської обласної організації Українського товариства охорони
пам»яток історії та культури. В ньому розповідається про вчителя-пенсіонера
Падалку Івана Івановича з Березоточі, який майстерно виготовляв бандури,
сопілки, а також організував ансамбль бандуристів в Березотіцькій Середній
школі. Особливо приваблюють кадр# фільму, де знято концерт учнів на березі
мальовничої Сули. Цей фільм - одна із кращих робіт кіностудії «Колос», керівник
- заслужений учитель УРСР Саєнко І.І. Текст до фільму написав лектор міськкому
партії В.М.Козюра, звукооператор - юрист колгоспу імені Леніна О.А.Фесенко
[13]. До речі, цей кінофільм був нагороджений дипломом на міжнародному
фестивалі у Болгарії.
26
- 28 серпня 1993 рік. Село Вовчик Лубенського району Полтавської області.
Фестиваль аматорських фільмів краєзнавчої тематики, присвячений Саєнку Івану
Івановичу. Учасники фестивалю - кінолюбителі восьми областей. Голова журі -
Василь Скуратівський, відомий письменник, журналіст, етнограф, фольклорист.
Серед почесних членів журі - Іван Іванович Саєнко, засновник народної
самодіяльної кіностудії «Колос» [Див. додаток 3].
У
газеті «Народна трибуна» від 15 вересня 1993 року читаємо: «Саєнко Іван
Іванович тепер пенсіонер. Йому 77 років. Живе у селі Вовчик з дочкою, зятем,
онуками. Там народився, виріс, здобув фах учителя. Усе життя присвятив
вихованню дітей односельців. Серед його учнів - доктори та кандидати наук, є
навіть генерал, багато вчителів, медиків...Та все ж в окрузі його величають не
вчителем, не кіношником (а він зняв понад п»ятдесят кінострічок), не музейником
(хоча музей - один з перших і найунікальніших явищ на Україні), а «Гетьманом».
Він сьогодні у селі - найавторитетніша людина. «А я і не знав, що мене
«Гетьманом» величають», - говорить він» [14].
Ось
так люди високо оцінили заслуги Учителя, все життя закоханого у зоряний
орієнтир своєї професії. І, напевно, це найвагоміше і найпочесніше з усіх звань
і регалій. Бо не кожному судилося у житті отримати гетьманський чин.
РОЗДІЛ
IV
СПЛАВ
ЕНЕРГІЇ І ТАЛАНТУ
«Над
селом пливе духм»яне надвечір»я... Скрипка то сміється, то ридає. Востаннє
вдаряється об стіни мелодія, музичний акорд випорхує у вікно і зникає десь за
густими зарослями бузку. Іван Іванович кладе на коліна скрипку. Щойно він жив у
мистецтві, і це для нього найкращий відпочинок. Євдокія, дружина, теж любить
музику. Після занять у школі часто грають разом. Постарався, щоб і дочка
Надійка на музиці розумілася. Приємно йому, бо полюбила дівчина гру на баяні»,
- так писав про захоплення Івана Івановича Саєнка кореспондент газети «Зоря
Полтавщини» Володимир Грузін [ 13].
Можливо
через те, що ще хлопцем мріяв стати музикантом, проніс через все своє життя
любов до музики, сцени. Працюючи у Сосновській школі був керівником гуртка
хорового співу, у Хейлівській - очолював співочий гурток, коли приїхав у Вовчик
- не зрадив своєму захопленню, отримавши призначення учителя музики. Крім цього
керував співочим і танцювальним гуртками. Спершу неохоче діти записувалися до
них. Особливо клопітно було з танцювальним, дівчатка ще погоджувалися, а хлопці
- нізащо. Доводилося розповідати про історію мистецтва, його значення. Не
пройшли марно зусилля. Добра слава пішла про художню самодіяльність Вовчанської
школи. Учні неодноразово перемагали на районних оглядах, брали участь у
концертах сільського будинку культури.
Ольга
Яківна Осіпенко, учитель початкових класів, пригадує, як у 1956 році приїхала у
Вовчик, прийшла у школу влаштовуватися на роботу, зустріла стрункого привітного
чоловіка. Це був Саєнко Іван Іванович. Перше питання, яке прозвучало з його
вуст, було: «Чи вмієте Ви співати?» Була дуже здивована і відповіла: «Так». А
згодом через декілька років виконувала партію Наталки Полтавки із одноіменної
п»єси І.Котляревського. У ролі Возного - Іван Іванович, йому не було рівних!
[14]
Навіть
тоді, коли викладав виключно географію, коли був директором школи, завідуючим
музеєм, не переставав любити чарівний світ мелодій і звуків. Коли випадала
нагода виступити на сцені, використовував її з великим задоволенням - і у ролі
диригента, і у ролі учасника фольклорного гурту, і у ролі музиканта з баяном чи
скрипкою в руках.
Хтось
із мудрих сказав: «Якщо людина талановита, то вона талановита у всьому». Хіба ж
не талант допоміг Івану Івановичу створити самобутній музичний інструмент -
склофон.
На
сцені - літо. Зеленіє кущик молодої травиці, рожевіють мальви, сонячно
посміхається красоля... Біля тину з глечиками та макітрами розквітлою голівкою
радує око соняшник. А над тином влаштована ціла виставка пляшок різних
розмірів, форм і кольорів. Вони підвішені за шийки на спеціальному пристрої. У
кожній є трохи води. Це - саморобний музичний інструмент склофон, на якому
весело і завзято виграє сільський учитель. Завжди у козацьких шароварах,
вишитій сорочці, солом»яному брилі. У його виконанні прекрасно звучать «Світить
місяць» і пісенька водовоза із кінофільму «Волга-Волга». Публіка вітає артиста
оваціями [15].
Надія
Іванівна Бойко згадує, що батько завжди стверджував, що музика возвеличує
людину, облагороджує, будить в ній почуття, без яких немислиме повнокровне
життя. Здається, генетично передалась любов до музики і внучкам, особливо
молодшій - Надійці, яка полюбляє грати на піаніно.
РОЗДІЛ
V
ЛЮДИНА
З ВЕЛИКОЇ БУКВИ
Прочитано
безліч сторінок газет і журналів, переглянуто масу фотографій, листів, запрошень,
привітань, почуто багато цікавих розповідей та історій. Здавалося б, у хаосі
інформації немає місця почуттям. Але це не так. На душі приємно, мов
доторкнулися до чогось теплого і світлого. Просто не віриться, що Людина, про
яку написані ці сторінки, відійшла у вічність!
А
може це не Людина, а титан? Бо хіба під силу звичайній людині зробити скільки
прекрасного за своє життя!
Пригадується
думка з нещодавно прочитаного роману Пауло Коельо «Алхімік»: «Коли ти бажаєш
чогось дуже сильно, весь Всесвіт допомагає тобі досягти цього».
Іван
Іванович був володарем великого бажання змінити світ на краще.
Іван
Іванович був трударем, бо матеріалізувати бажання можна тільки титанічною
працею.
А
саме головне, що ці дві речі - бажання і праця не затьмарили в ньому Людяності.
Щира посмішка, що зігрівала кожного, лагідні очі, що випромінювали доброту, і
тиха скромність - основні штрихи портрета Людини, з якою нам пощастило жити на
одній планеті...
Батьки
подарували йому неоціненний скарб - життя. Бог благословив його на всі його
починання. Доля була щедрою до нього, відмірявши шлях, довжиною у 87 років.
А
як описати все те, що він встиг зробити на своєму життєвому шляху? Освітяни
напишуть не один том про багатий педагогічний досвід Учителя, високо оцінений
самим В.О.Сухомлинським, з яким неодноразово зустрічався на республіканських
педагогічних форумах. Історики і краєзнавці вшанують пам»ять Музейника
науковими працями і дисертаціями, бо створений ним музей є на сьогодні
своєрідною сільською перлиною України. Працівники культури віддадуть належну
шану таланту Кіномитця, у мистецькому арсеналі якого стрічки, гідні престижних
світових фестивалів. Молодь висловить Ветерану вдячність низьким поклоном за
відвойовану у фашиста землю, за дароване світле майбутнє. Односельці згадають
не раз свого Громадянина кобзаревим «незлим тихим словом» за турботу, чуйність,
щирість. Але, безперечно, усі - і освітяни, і краєзнавці, і працівники
культури, і молодь, і односельці схилять свої голови перед великою Людиною, чиє
ім»я гідне шани і нев»янучої пам»яті.
Пройде
час -» і те, що твориться сьогодні,
Залишиться,
як приємність на вустах.
Кажуть,
зорі падають в безодню...
Ні,
не вірю! Линуть вони в вічність, наче птах!
ВИСНОВКИ
Спогади
рідних, колег, свідчення очевидців та опрацьовані матеріали періодичних видань
дали змогу детально вивчити біографію нашого земляка - видатного педагога Івана
Івановича Саєнка. Простеживши основні етапи життя і діяльності заслуженого
учителя Української РСР, ми з»ясували його неоціненний вклад у педагогічну наукута
культуру.
Будучи
вчителем географії, І.І.Саєнко зумів поєднати теоретичне навчання з практичною
діяльністю учнів. Створений з його ініціативи географічний майданчик став
зразком наглядного практичного посібника при вивченні предмету. Як науковець
займався вивченням питань з агрометеорології, акцентуючи увагу на географічних
спостереженнях у своїй місцевості. Як керівник навчального закладу заклав
матеріально-технічну базу Вовчицької восьмирічної школи, створив належні умови
для навчання та всебічного розвитку учнів.
Проведений
нами аналіз матеріалів засвідчив, що краєзнавство стало відправною точкою
музейної справи, а процес створення музею як осередку духовності - тривалий і
ступінчатий: перші експонати, музейна кімната, шкільний музей, сільський музей.
І.І.Саєнко є засновником одного з перших сільських музеїв на Україні,
удостоєного високого звання народний. Таким чином, він зробив вагомий внесок у
культурну спадщину держави.
Під
час дослідження нами було встановлено, що Саєнко Іван Іванович має певні творчі
здобутки в галузі кіномистецтва. Кінофільми, зняті аматорською студією «Колос»,
неодноразово нагороджувалися грамотами і дипломами обласних, республіканських
та міжнародних конкурсів.
У ході реалізації наукового проекту
нам вдалося з»ясувати співвідношення особистого та суспільного в житті людини.
На прикладі життєдіяльності І.І.Саєнка можна стверджувати, що людина здатна
цілісно поєднати громадянську активність з власними інтересами.
Іван
Іванович Саєнко - непересічна особистість, моральний взірець, гідний приклад
для наслідування молодому поколінню.
Немає коментарів:
Дописати коментар