Особливості демографічної ситуації у сільській місцевості

«Особливості демографічної ситуації у сільській місцевості Центральної України (на прикладі села Вовчик Лубенського району Полтавської області)»

Автор: Крутько Дар’я  Романівна, учениця 10класуВовчицького ліцею імені В. Ф. Мицика Лубенської районної  ради Полтавськоїобласті

Науковий керівник: Карпенко Любов Василівна, учитель історії  Вовчицького ліцею імені В. Ф. Мицика Лубенської районної ради Полтавської області

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ПРИЧИН ОСОБЛИВОСТЕЙ СУЧАСНОЇ ДЕМОГРАФІЧНОЇ СИТУАЦІЇ СЕЛА ВОВЧИК

1.1.Історичний аспект: динаміка чисельності населення і статусу села

Вовчик – одне з мальовничих сіл полтавського краю. Знаходиться в лівобережній лісостеповій зоні, на березі річки Сули. Площа поселення складає   543, 4 га.

Цю територію люди почали освоювати ще задовго до нашої ери. Свідченням цього є виявлене в 1966 році  в околицях нинішнього Вовчика археологічною експедицією АН СРСР під керівництвом кандидата історичних наук В. В. Кропоткіна поселення доби бронзи [1].

Перша писемна згадка про село датується 1649 роком. Під час адміністративно-територіального поділу молодої Гетьманщини Вовчик було зараховано до Лубенської сотні Лубенського полку. Універсалом гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного від 8 січня 1670 року  село було передане у володіння Мгарського Спасо-Преображенського монастиря [23].

За часів правління К. Розумовського на основі проведеної нової адміністративної реформи Вовчик у 1752-1764 роках ввійшов до складу Снітинської сотні Лубенського полку [1].

Під час чергової адміністративної реформи у 1781 році  село було включене до Лубенського повіту Київського намісництва. За ревізією того року у Вовчику нараховувалося 236 осель, в яких мешкало 723 жителі, переважно  державних селян та козаків. Коли відбувалась реорганізація намісництв на губернії, у 1797 році Вовчик потрапив до складу Малоросійської, а у 1802 році – до Полтавської губернії [23].

На середину ХІХ століття  основну частину жителів даного населеного пункту становили приватновласницькі селяни, незначну – державні. За даними перепису 1859 року У Вовчику нараховувалось 293 двори, а от кількість їх жителів становила 1733 чоловік. У 1863 році дещо  змінилося підпорядкування села, Вовчик перейшов до Тишківської волості Лубенського повіту. Після скасування кріпосного права кількість жителів у Вовчику значно збільшилась і нараховувала 2017 чоловік (за переписом 1872 року) [1].

Початок нового століття для Вовчика став визначальним у зміні його статусу. У 1901 році він став волосним центром Лубенського повіту. На той час у селі нараховувалось 2526 жителів, які об’єднувались у 297 дворів. Селянська громада умовно поділялась на три частини: казенну, козацьку та селян-власників [23].

Внаслідок столипінської аграрної реформи  кількість приватновласницьких  дворів у Вовчику зросла приблизно на третину і становила 394 господарства. Проте при цьому кількість жителів за десять років істотно не змінилась – 2370 чоловік. Цей факт пояснювався «переселенською лихоманкою» на Схід, що найбільше охопила  жителів Полтавської і Чернігівської губерній, для яких проблема малоземелля була особливо відчутною [22].

Перша в Радянському Союзі адміністративна реформа надала селу статус районного центру. Вовчанський район існував з 7 березня 1923 по 3 листопада 1931 року [1]. Підвищення у статусі істотно вплинуло на збільшення  кількості жителів Вовчика: у 1926 році тут нараховувалось 586 господарств, в яких проживало 2818 чоловік [23]. Цей показник є максимальним  за ввесь час існування даного населеного пункту.

У роки організованого сталінською владою голодомору у Вовчику загинуло 56 жителів [3]. У порівнянні із кількістю жертв із інших сіл Лубенського району це був один з найнижчих показників.  Своїм порятунком від голодної смерті вовчани завдячують тодішньому голові колгоспу І. І. Сухомлину. У такий нелюдяний час він проявив справжню людяність: відмовився виконати третій план хлібозаготівлі, а роздав зерно на зароблені трудодні односельцям. За невиконання партійної директиви Сухомлин І. І. поплатився життям, але пам'ять про нього вічно житиме в серцях односельців, турботою яких у листопаді 2013 року у місцевому історико-краєзнавчому музеї була відкрита меморіальна дошка Герою [19].

Жорстоким випробуванням стала для жителів Вовчика друга світова війна. 265 вовчан загинули на фронтах збройних протистоянь, 205 – були насильно вивезені до Німеччини, 57 – розстріляні під час фашистської окупації села [17]. До цієї страшної статистики потрібно додати непрямі демографічні втрати воєнного лихоліття та штучного голоду 1946-1947 років. Спричинена зазначеними подіями негативна динаміка кількісного складу населення Вовчика набула домінуючо-затяжного характеру, оскільки не втратила свого впливу і на початку ХХІ століття.

Першими за післявоєнний період відомостями про кількість населення у Вовчику є дані за 1962 рік: 1789 жителів [5]. Інформація щодо зміни чисельності вовчан від останньої чверті минулого століття до сьогодення є предметом висвітлення наступного розділу даного дослідження.

Впродовж майже чотирьохсотлітньої історії  юридично-адміністративний статус села Вовчик неодноразово змінювався. Започатковане як просте селянсько-козацьке поселення у ХVІІ ст., село мало найбільшу кількість жителів, будучи районним центром у 20-х роках ХХ ст. Найбільш негативно на демографічну ситуацію Вовчика вплинули Голодомор та друга світова війна. Їх наслідки набули невідворотного характеру і є відчутними по сьогоднішній день.

1.2.Роль міграцій у формуванні сучасного складу населення Вовчика

Нарівні з природним рухом на кількісний та якісний склад жителів населеного пункту впливають міграційні процеси. Саме від їх інтенсивності та різноманітності залежать національна, мовна та релігійна структури населення. Щоб з’ясувати роль міграцій у формуванні сучасного складу населення села Вовчик, необхідно здійснити екскурс в минуле століття.

Найбільш масово процес переселення у Вовчик нових жителів відбувався у 70-80-х роках минулого століття. Ця ситуація пояснювалася зростанням економічного потенціалу місцевого господарства, очолюваного Калиниченком М. Г., згодом Героєм соціалістичної праці та Почесним громадянином Лубенщини. Колгосп імені Леніна, центром якого було село Вовчик, мав статус «мільйонера». Розширюючи виробничі потужності, господарство відчувало гостру потребу у сезонних робітниках. Оскільки в ті часи процеси механізації в сільському господарстві були на низькому рівні, великий об’єм роботи доводилось виконувати вручну. Тому й їхала до Вовчика на запрошення місцевого керівництва молодь, яка не боялась фізичної праці. Приїжджі дівчата організовувались у рільничі бригади, адже площі під просапними культурами були значними. Юнаки об’єднувалися у гурти скиртувальників, бо колгосп мав велике поголів’я худоби. Також із приїжджих формувались і будівельні бригади, які зводили виробничі приміщення та були задіяні на спорудженні житлових будинків.

У результаті тривалого спілкування з місцевими ровесниками виникло багато молодих сімей, що і залишились жити у Вовчику. Найбільше молоді їхало до села із західних областей України, де в ті часи відчувалось аграрне перенаселення, а заробітки за кордоном вважалися більше винятком, аніж нормою. Юнаки і дівчата з Волинської, Рівненської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей зорганізували найбільшу хвилю міжобласних міграцій [додаток А].

Також у 80-90-х роках  коштом колгоспу-мільйонера в селі активно розбудовувалась соціальна сфера, включаючи житло для дипломованих спеціалістів. Належні умови праці та проживання приваблювали випускників вузів та технікумів. Більша половина молодих спеціалістів були уродженцями Вовчика, інші – із сусідніх районів Полтавщини, або й із суміжних областей.

Новою хвилею міграції другої половини ХХ століття   в села центральної частини України  можна назвати переселення на більш екологічно-комфортні території жителів з областей, що зазнали впливу аварії на ЧАЕС. У той час до Вовчика переселились 12 сімей з Рівненської та Житомирської областей.

У 2005-2010 роках у Вовчику з’явились «херсонці» - так називають 8 родин, що переселилися з однойменної області. Це переважно громадяни пенсійного віку, які живуть за рахунок підсобного господарства.

Від 2001 року по сьогодення спостерігаються низькі темпи збільшення населення села за рахунок переселенців. У середньому цей показник становить 6-10 чоловік на рік. За останні п’ять років Вовчик обрали для постійного проживання чотири родини із сусідніх сіл, що належать до даної сільської ради. Даний факт є свідченням проблеми зникнення малих сіл через відсутність належної соціальної інфраструктури. У першу чергу це стосується сімей із дітьми. Незважаючи на дію державної програми «Шкільний автобус», частина батьків приймає рішення про переїзд у село, де є школа.

За досліджуваний період зовнішні міграції Вовчика торкнулися надто слабо. Лише дві родини (6 чоловік) переселилися в село із Російської Федерації. А от еміграція вовчан до інших країн виявилася більш активнішою. З 2002 по 2015 роки на постійне місце проживання із села виїхали: по одній особі  до Японії,Туреччини, Бразилії, США, Франції,Італії та 5 чоловік – до Росії [додаток Б]. Основною причиною виїзду за кордон стало укладення шлюбу з іноземцями.

В еміграційних процесах впродовж 2002-2015 років за межі Вовчика не можна виділити якихось особливостей, крім однієї. За своєю природою вона не є суто місцевою, а властива практично усім селам Центральної України – відтік молоді. З 267 випускників 2002-2010 років Вовчицького ліцею на даний час у селі проживає лише 29 чоловік, що складає 10,1% від загальної кількості. Даний факт позначається і на віковій структурі населення села і, безумовно, на його природному прирості.

Головна причина виїзду громадян із села  - відсутність роботи. Дехто з місцевих вирішує дану економічну проблему вдаючись до маятникової міграції. Працюючи у районному центрі, 6-8% вовчан вранці їдуть до Лубен, а ввечері повертаються додому.

Жителям Вовчика властива і сезонна міграція. Представлена вона двома потоками. Близько двох десятків чоловіків віком від 30 до 60 років з весни до осені перебувають на будівельних роботах у Києві, Одесі, Підмосков’ї. Другий потік сезонної міграції представлений приїздом на період літнього відпочинку «дачників». До цієї категорії належать переважно люди похилого віку, жителі міст, що придбали у Вовчику будинки для дач; та школярі, що полюбляють проводити канікули у родичів. Загалом під час теплої пори року кількість жителів Вовчика збільшується на 40-70 чоловік.

Поповнення кількості жителів Вовчика відбувається за рахунок внутрішньо районної, міжобласної та внутрішньо обласної міграцій. Але сальдо міграцій протягом 2002-2014 років є від’ємним.  Оскільки із села масово виїжджає молодь, найбільш негативно це позначається на віковій структурі населення.

РОЗДІЛ ІІ

ОЦІНКА ДЕМОГРАФІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ

2.1. Характеристика сучасних основних демографічних показників населення села Вовчик

На сьогоднішній день головним чинником функціонування будь-якого населеного пункту залишається кількісний і якісний склад його жителів. Характеристика цих показників визначається загальнодержавними переписами населення.

Востаннє дослідження демографічних показників на території СРСР проводились у 1989 році. За 24 роки існування суверенітету нашої держави було проведено єдиний Всеукраїнський перепис у 2001 році, статистичні дані якого на сьогоднішній день залишаються своєрідним «мірилом» для характеристики змін в демографічній ситуації впродовж наступного  періоду.

За даними Головного управління статистики  у Полтавській області,населення села Вовчик за результатами перепису 1989 року становило 1653 чоловік [4]. Порівняння статистичних даних наступних років дають змогу стверджувати, що для даного села за другу половину ХХ століття це був найвищий показник. Станом на грудень 2001 року у Вовчику проживало 1484 осіб [4]. Таким чином за 12 років кількість населення села зменшилась на 169 чоловік, що становить 10,2% від загальної кількості жителів. Негативна динаміка чисельності вовчан є характерною і для теперішнього часу. Згідно даних Вовчицької сільської ради станом на 31.12.2014 р. у селі проживало 1367 чоловік [7-16]. Отже, за чверть століття маємо доволі сумну статистику: зменшення чисельності населення в одному з найбільших сіл Лубенського району на 117 осіб ( на7,1%) [додаток В] .

Маючи лише загальні дані по кількісній динаміці населення конкретного населеного пункту, не можна відтворити повну характеристику демографічних процесів, що в ньому відбуваються. Для цього необхідно детально проаналізувати вікову структуру жителів села.

 У віковій структурі населення виділяють три категорії:  від 0 до 14 років – діти, від 15 до 59 років – працездатне населення, від 60 років і старше – люди похилого віку. Порівняння вікових структур населення села Вовчик за переписом 2001  і даними статистичної звітності  сільської раді 2015 років показує, що за цей час зменшилась частка людей у віці до 15 років і збільшилась частка від 60 років і старше. Так, у 2001 році  питома вага людей у віці до 15 років складала 17%, у віці старше 60 років – 57%  [4]. У 2014 році доля цих вікових груп стала відповідно 14% та 64% . Дана статистика говорить про те, що у Вовчику, як і в інших селах центральної частини України, прогресує процес «постаріння» населення. При цьому темпи постаріння населення в селі випереджають темпи постаріння населення України.

Починаючи з 1991 року в Україні відсутній природний приріст населення, через переважання смертності над народжуваністю. У сільській місцевості ця негативна тенденція стала проявлятися у кінці 80-х років і, на жаль, зберігається по сьогоднішній день. Вже навіть визначилась певна закономірність: чим далі у часі, тим більшою стає різниця між кількістю народжених та померлих. Природний рух населення Вовчика також зазнає на собі дію цієї закономірності [додаток В].

Що стосується статевої структури населення Вовчика, то вона відбиває тенденції співвідношення статей у центральній частині України: 46% становлять чоловіки, 54% - жінки  При порівнянні даних Всеукраїнського перепису та теперішнього стану спостерігається незначне відхилення на користь збільшення кількості чоловіків, яке складає  0,13%.

Більш детально прослідкувати динаміку статевого співвідношення населення Вовчика можна на основі аналізу статево-вікової піраміди. Її показники по окремих вікових групах дещо відрізняються від середньостатистичних по Україні. Так у статевому співвідношенні населення нашої держави існує певна закономірність: у дитячій та юнацькій категоріях переважають особи чоловічої статі, у віці 20-30 років наступає відносна рівновага статей, за межами 30 років починає переважати населення жіночої статі. За даними перепису 2001 року у Вовчику серед малюків до 5 років співвідношення хлопчиків і дівчаток становило 1,5: 1; серед старших дошкільнят, учнів початкових та середніх класів з мінімальною різницею переважали дівчатка. Серед старшокласників та студентської молоді на 15-20% було більше юнаків. У віковій групі від 25 до 50 років жінок на 20,5% було більше, ніж чоловіків. Приблизно однаковою є кількість обох статей у віці від 50 до 60 років. Чисельна перевага жінок серед людей похилого віку становить загалом близько 50%, наростаючи в кожній наступній віковій категорії. Серед вовчан старших 70 років жінок у 3,2 рази більше, ніж чоловіків. Це пояснюється більшою середньою тривалістю життя жіночої статі [додаток Д].

За період після Всеукраїнського перепису статево-вікова структура населення Вовчика істотних змін не зазнала. Лише серед дітей на 16% збільшилася кількість хлопців, а вік відносної рівноваги у співвідношенні статей «помолодшав» на 10 років.

Національний склад жителів села Вовчик характеризується відносною однорідністю, що також є віддзеркаленням даного показника території центральної частини України. Оскільки Вовчик знаходиться в середній Наддніпрянщині, можливостей для асиміляції з представниками інших національностей  його мешканці не мають. Та все ж завдяки міграціям у селі проживають росіяни, білоруси, євреї, угорці, молдавани, гагаузи та поляки.                                                                       

Національний склад населення та міграційні процеси опосередковано впливають на релігійну і мовну структури жителів конкретної території. Тож логічним наслідком  вищезазначеного є те, що серед віруючих Вовчика переважають представники православної та греко-католицької гілок християнства. Оскільки практично всі церкви у селах Центральної України до проголошення незалежності  належали до Московського патріархату, то й на сьогоднішній день вони є поза конкурентними для вірян.  Для  Вовчицької сільської громади характерна толерантність  як у національних, так і релігійних відносинах, тому конфліктів на цій основі ніколи не виникало.

Загальноосвітній рівень населення є одним з важливих якісних показників, що характеризують соціальний розвиток суспільства. Саме за цим критерієм відбулося найбільше змін у структурі населення Вовчика. За даними аналізу результатів Всеукраїнського перепису населення, близько 7% осіб старших 60 років, що проживали у селі в 2001 році, не мали початкової освіти або були неписьменними [4].  Дану групу представляли люди похилого віку, які не змогли отримати хоча б якусь освіту через злидні, голод, війну. На теперішній час таких громадян у Вовчику залишилось тільки 6 чоловік. Порівняно з 2001 роком на 37% зменшилась кількість жителів села, що мають базову середню освіту. Цей факт пояснюється тим, що у Конституції УРСР 1978 року повна середня освіта була визнана обов’язковою. Але найбільше за останні 13 років зросла кількість жителів Вовчика, що отримали вищу освіту. 64% випускників Вовчицького ліцею 2002-2014 років мають дипломи вузів або продовжують навчання в них. Цей показник є близьким до середньо українського загальнодержавного [22]. Про стирання відмінностей у освітньому рівні між міськими та сільськими жителями свідчить і той факт, що троє уродженців Вовчика здобувають освіту в університетах Польщі.                                                               

Детально проаналізувати зміни в шлюбно-сімейному стані жителів Вовчика за період від 2001 року дуже складно.  Оскільки значна частина громадян у віці до 30-35 років живуть у цивільних шлюбах або реєструють шлюб в інших (а не сільському) відділах органів РАГСу. Але і без конкретних статистичних даних очевидним є факт зростання розірваних шлюбів. Серед найголовніших причин – невлаштованість побуту (неможливість для подружжя мати самостійне житло), фінансові труднощі, потреба їхати на заробітки далеко від дому. Прикро, що все гострішою для села стає проблема бездоглядності дітей, яких матері-одиначки змушені залишати на родичів, бо самі стають заробітчанами.

Найболючішою для сільських населених пунктів центральної частини України є проблема зайнятості працездатної частини їх населення. Виробнича інфраструктура сіл або повністю знищена, або знаходиться в занедбаному стані. Мізерну кількість робочих місць у сільській місцевості забезпечує соціальна сфера: охорона здоров’я, освіта, роздрібна торгівля. За приблизними підрахунками рівень зайнятості працездатного населення Вовчика становить 50-60%. Переважна більшість працюючих мають роботу за межами села: починаючи з районного центру і аж до Києва та інших великих міст країни. Проблема закордонного заробітчанства, яка за останні два роки поширилась і на центральні області України, торкнулася і Вовчика. Близько 3% жителів села працюють в Росії, Білорусі, Італії, Данії, Польщі.

Порівняння результатів Всеукраїнського перепису та теперішнього стану населення села Вовчика дають можливість визначити основні демографічні тенденції, характерні для великих сіл центральної частини України. За оціночною шкалою позитивною є лише зростання освітнього рівня сільських жителів. Значно більше спостерігається змін негативного характеру: різке зменшення кількості населення сіл, процес «старіння», відтік до міст молоді, зростання безробіття та розірваних шлюбів. І тільки від нинішньої влади залежить настільки глибокими будуть ці руйнівні процеси та до яких наслідків приведуть в кінцевому рахунку.

2.1.Вплив стану виробничої та соціальної інфраструктури на демографічні процеси в сільській місцевості.

Головними суб’єктами життєдіяльності будь-якого населеного пункту виступають його мешканці.  А от якісна сторона життя селян в складі певної територіальної громади визначається наявністю достатньої кількості об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури, призначення якої – задоволення різноманітних потреб населення даної місцевості.

Розглянемо ситуацію із станом інфраструктури села Вовчик, щоб проаналізувати її можливості використання на даний період та в найближчій перспективі.

До об’єктів виробничої інфраструктури нашого села відносяться дороги та приміщення підприємств, що спеціалізуються на виробництві чи переробці сільськогосподарської продукції.

У 70-80-х роках минулого століття у Вовчику було прокладено газопровід, водогін, мережу каналізаційних споруд. Коштами місцевого колгоспу заасфальтовано дороги по всіх вулицях села. На той час у Вовчику був один з найбільших тваринницьких комплексів у районі. П’ятитисячне поголів’я великої рогатої худоби та десятитисячне свиней утримувались в двадцяти великих приміщеннях. Після розформування колгоспів у 90-х роках споруди були розподілені між селянами в рахунок частки їх майнового паю. На сьогоднішній день більша частина з цих об’єктів збережена, проте лише невелика їх кількість є діючою і використовується для ведення сімейного підсобного господарства. Порожні ж будівлі колишньої ферми можуть стати основою для великого приватного підприємства по відгодівлі птиці чи худоби. Інакше нинішні власники в умовах безгрошів’я готові пустити ці приміщення під розбір, щоб виручити хоча б якісь кошти. В подібному стані знаходяться будівлі зерносховища, тракторної бригади, автомобільного парку, готелю, сауни, двох магазинів.

На даний час на території Вовчика немає єдиного сільськогосподарського підприємства, селянські паї знаходяться в користуванні сімох власників. Кожен із них, маючи в оренді порівняно невелику частину землі, створює мізерну кількість робочих місць та не вважає за потрібне перейматися розвитком соціальної сфери села, перекладаючи цю справу на інших.

Вовчик – одне з небагатьох сіл Лубенщини, де  в минулому функціонувало промислове підприємство – хлібокомбінат. Його виробнича база до сьогодні збережена, проте з кожним роком все частіше ведуться розмови про демонтаж споруди. Виробничі потужності Вовчицького хлібокомбінату сягали 15 тисяч тонн випічки на добу. На підприємстві були налагоджені лінії по випуску пряників, печива, макаронів, карамелей. Хлібокомбінат забезпечував своєю продукцією близько 50 тисяч споживачів майже з усього Лубенського району, даючи роботу в різний час від 20 до 70 місцевим жителям. Нині ж до Вовчика везуть дорогий хліб із Миргорода, Хоролу, Лубен, Полтави, включаючи в його ціну компенсацію на транспортні витрати.

Ще один об’єкт виробничої інфраструктури села має перспективи для прибуткового функціонування –автозаправна станція. Збудована у 2003-му, АЗС була діючою лише впродовж двох років. Поки що збережена її матеріальна база. Але користі від порожніх приміщень ні власнику, ні селянам -  ніякої. А враховуючи той факт, що в радіусі 15 кілометрів  на трасах Лубни – Лохвиця і Лубни – Миргород немає жодної АЗС, дане підприємство могло б забезпечити пальним чверть території Лубенського району.

На сьогоднішній день із виробничої інфраструктури у Вовчику є діючими лише два невеликі цехи – олійний та меблевий. Їх послугами користуються не тільки жителі місцевої сільської ради, а й сусідніх територіальних громад.

У 80-х роках минулого століття на кошти місцевого господарства у Вовчику було споруджено багато об’єктів соціальної інфраструктури. Особливе місце серед них належить двоповерховому приміщенню одного з найкращих історико-краєзнавчих  музеїв у сільській місцевості області. Заснований у 1949 році учителем Саєнком І. І.,він нині по праву носить ім’я свого фундатора. У 2010 році музею було присвоєно звання народного і надано статус районного. З 2012 року в його картинній галереї двічі на рік проводяться виставки творів майстрів пензля, художньої фотографії, декоративно-прикладного мистецтва з різних куточків посульського краю [20]. Музей імені І. І. Саєнка, експозиція якого нараховує близько десяти тисяч експонатів, є своєрідною «візитівкою» Вовчика [3]. Він користується популярністю не лише у корінних мешканців, які приводять сюди нащадків, щоб передати їм часточку історії своєї родини, а й у численних гостей [21]. Музей виступає скарбницею духовно-матеріальної спадщини жителів лубенського краю та символом невмирущості села.

Поруч із музеєм знаходиться Вовчицький ліцей імені В. Ф. Мицика. Заснований у 1991 році заслуженим учителем України Кадукою М. М. , він став одним із перших в Україні навчальних закладів нового типу в сільській місцевості [6]. Того року було завершено добудову приміщення ліцею, що тепер могло б вмістити 540 учнів. Впродовж першого десятиріччя функціонування в  ліцеї навчались діти із сусідніх районів, які проживали в готелі, що розташований поруч. На сьогоднішній день у закладі навчається 135 учнів із сіл Вовчицької та Тишківської сільських рад. Відповідно до проекту нового Закону України «Про освіту» Вовчицький ліцей може стати базовим навчальним закладом для територіальної громади в радіусі 15-20 кілометрів, адже має для цього необхідну матеріально-технічну базу та професійний педагогічний колектив.

Дитячий садочок «Дзвіночок» відвідує  57 вихованців. Ще з 90-х років збереглося законсервоване недобудоване приміщення нового дитсадка. Неодноразово на сесії виконкому сільської ради піднімалося питання про долю довгобуду, проте нічого не змінилося.

Для задоволення культурно-духовних потреб жителів села функціонує Будинок культури, бібліотека, стадіон. Залишається лише згадати, що у 80-90-х роках у Вовчику діяли філії дитячих музичної та спортивних шкіл. Звичайно, ці установи відродити практично неможливо, але зберегти те, що є, цілком реально.

У середині 80-х років у Вовчику була зруйнована Михайлівська церква, яка представляла пам’ятку архітектури ХІХ століття. Для села, де більша половина жителів – люди похилого віку, відсутність власного храму стало великою проблемою. Тому за ініціативи учасниць громадського об’єднання «Надвечір’я» організовано збір коштів на будівництво сільської церкви. А поки що тимчасово богослужіння проводяться у пристосованому приміщенні.

Сфера охорони здоров’я у Вовчику представлена амбулаторією сімейної медицини,аптечним пунктом (десять років тому їх у селі було три) та медико-реабілітаційним центром. 

До послуг вовчан відділення зв’язку, два кафе, дев’ять магазинів, що реалізують як продовольчі, так і промислові товари.

У соціальної сфери  Вовчика є всі потенційні можливості функціонувати задля задоволення різноманітних потреб мешканців не тільки даного села, а й навколишніх. Вона здатна забезпечити достатньо якісний рівень життя в сільській місцевості. Збережені приміщення виробничої інфраструктури потребують капіталовкладень на відновлення своїх функцій і можуть покращити ситуацію із зайнятістю жителів села.

ВИСНОВКИ

Від початку століття в центральній частині України особливої гостроти набула проблема зникнення сіл. Зволікання з її вирішенням згубно позначається на соціально-економічному становищі всієї держави. Ця думка є головною у реалізованій меті даного наукового дослідження. У результаті роботи авторам вдалося виконати поставлені завдання.

Головним результатом дослідження є визначення особливостей кількісних та якісних змін у демографічній ситуації Вовчика як одного з великих сіл Центральної України від часу проведення Всеукраїнського перепису населення  до сьогодення.

Ми дослідили, що за період 2001-2015 років кількісний склад жителів села зазнав негативних змін, які набули невідворотного характеру. Провівши порівняльно-системний аналіз статистичної звітності щодо кількості жителів Вовчика на початку століття і на даний час, ми з’ясували і якісні зміни у соціальній структурі сільської громади. Термін «якісні» не зовсім відповідає отриманим у процесі дослідження результатам, адже асоціюється із позитивними характеристиками. Висновки нашої роботи в основному мають негативне «забарвлення». За досліджуваний період надто гостро постали проблеми збільшення смертності серед вовчан, різкого зменшення народжуваності і, як наслідок,зростання питомої ваги частки населення похилого віку у поєднанні із зменшенням кількості дітей. Серед негативних тенденцій – переважання показників розірваних шлюбів над зареєстрованими та зростання кількості осіб працездатного віку, що не мають роботи.

Практично стабільними залишились мовна, релігійна, статева і національна структури населення села. Позитивні зміни відбулися лише в освітньому рівні вовчан. Проте якщо людина не може знайти роботу за місцем проживання відповідно до свого освітньо-кваліфікаційного рівня – дана якість втрачає сенс.

Ми визначили, що у формуванні сучасного складу населення Вовчика  провідну роль відіграли дві хвилі імміграцій у 80-х роках ХХ ст. За причинами вони були економічними і екологічними, за територією – міжобласними і внутрішньо обласними, за часом – постійними. Від початку століття масового характеру набуває еміграція до міст, викликана соціально-економічними причинами. Незначну роль у сьогоденні Вовчика відіграють зовнішня еміграція,сезонні та маятникові міграції. Отже, механічний рух населення негативно впливає на кількісний склад жителів села.

Якісний зміст життя селян залежить від наявності об’єктів соціальної інфраструктури та ефективності їх функціонування. У результаті аналізу стану існуючої у Вовчику інфраструктури, ми спробували оцінити її потенційні можливості станом на сьогодні та найближчу перспективу. На території села є достатня кількість об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури, які можуть задовольняти різнобічні потреби громадян. Маємо велику надію, що відповідно до проекту адміністративно-територіальної реформи громада нашого села розумно вирішить долю цих об’єктів з максимальною користю не тільки для нинішнього, а й наступних поколінь вовчан.

Отже, нами вперше комплексно досліджено демографічну проблему у сільській місцевості Центральної України через призму її характеристики у конкретному населеному пункті.

Наше дослідження покликане актуалізувати діяльність органів влади та місцевих громад на покращення демографічної ситуації у селах як на  місцевому так і державному рівнях.