Від шкільного порогу до променів слави

Склад

краєзнавчо-пошукової групи «Джерело» Вовчицького ліцею

ім.. В. Ф. Мицика Лубенської районної ради Полтавської області

Карпенко Ярослав – командир групи

Цілуйко Юлія – секретар

Куксань Сніжана – дизайнер

Падалка Ганна – дослідник

Іващенко Олександр – дослідник

          Ганненко Аліса – громадський кореспондент

          Луцик Ігор – дослідник

          Кисілевич Юрій – фотокореспондент

          Алферов Роман – дослідник

         Сидоренко Наталія – бібліограф

         Паник Тетяна – художник-оформлювач

         Галушка Олена - дослідник

                                 

Для кожного з нас на планеті є священне і дороге серцю місце – школа.

Рідна школа…Весною, в оточенні садків, стоїть вона, ніби облита вишневим і яблучним світом. Схиляються до самої покрівлі сиві тополі. Тихо кружляє пух споминів…

Кожного ранку, мов крихітні гомінливі струмочки, зливаючись в єдиний бурхливий потік, прямують сюди діти…І так багато років… Обличчя, обличчя…Змінюються вони, як у калейдоскопі. Але ти, школо, пам’ятаєш всіх: скуйовджених і охайних, бешкетників і сором’язливих, веселих і сумних…

Ти -  начало всіх начал. Ти - вершина, яку в дитинстві ми прагнемо підкорити. Рік за роком, йдучи  по сходинках вгору, ми, як ті альпіністи, наближаємося до шкільної вершини. А здолавши її, навряд чи зможемо усвідомити, що ця вершина є лише початком нашого життєвого злету.

Прозріння приходить значно пізніше, в зрілому віці. Коли вже подолано не одну висоту. І тільки тоді розумієш: перша вершина є найголовнішою в житті, бо без неї досягти інших висот дуже важко.

За свою майже столітню історію Вовчицька школа – з 1917 року семирічна, а з 1935 року – восьмирічна – дала путівку в життя близько 4 тисячам юнакам і дівчатам. Багато з них використали набуті в шкільні роки знання як підніжжя для майбутніх сходжень.

Пошукова група «Джерело» Вовчицького ліцею імені В. Ф. Мицика, досліджуючи історію розвитку освіти в рідному селі, зацікавилась питанням про випускників школи, які стали відомими людьми. В своїй пошуковій роботі ми використовували матеріали Лубенського краєзнавчого музею, Вовчицького народного історико-краєзнавчого сільського музею /Фото №1-3/, особисті родинні архіви Заплавного М. І., Кокозія О. Л., спогади односельців. 

Людей, які досягли в своєму житті найбільших висот, називають Героями. Не кожна школа має серед  своїх випускників Героїв Радянського Союзу. Ми горді з того, що Вовчицька школа виховала аж двох Героїв – Мицика Василя Федоровича і Сірика Дмитра Івановича.

Детальні відомості про життя і подвиги цих двох легендарних людей ми дізналися із матеріалів Лубенського краєзнавчого та Вовчицького народного історико-краєзнавчого сільського музею /фото №4-5/. Також про колишнього свого сусіда Василя Федоровича Мицика поділився спогадами житель села Висачки Вовчицької сільської Ради Василенко Василь Олексійович, 1924 р. н. Незважаючи на уже поважний вік, Василь Олексійович добре пам’ятає, як в 1968 році у Вовчицьку школу, якій в 1966 році було присвоєно ім’я В. Ф. Мицика, приїжджали дружина та дві доньки Героя.   

Василь Федорович Мицик народився в 1913 році в селі Висачки Лубенського району в родині селянина-бідняка. Навчався в місцевій початковій, потім – у Вовчицькій неповній середній школі. В 1931 році закінчив Лубенський будівельний технікум. А в 1932 році був призваний в Червону Армію. Після Київського артилерійського училища в 1939 році став слухачем Військової академії імені Дзержинського, але закінчити її не встиг – почалась Велика Вітчизняна війна. Василь Федорович воював на Брянському, 1-ому, 2-ому Українських, 1-ому Білоруському фронтах.

Мицик Василь Федорович в боях від міста Біла Церква до міста Яси /Румунія / із січня по липень 1944 року командував зенітним полком, в складі 12-го гвардійського танкового корпусу забезпечив прикриття з повітря  танків і піхоти, особисто керував вогнем полку при відбитті масових нальотів ворожої авіації. Полк в цих боях під керівництвом Мицика збив 17 літаків ворога.

З липня по серпень 1944 року в боях від міста Ковель до підступів до Варшави полк В. Ф. Мицика збив 16 ворожих літаків, відзначився в боях за оволодіння  міста Демблін, і йому було присвоєно звання  «Демблінський».

Із серпня 1944 року по січень 1945 року полк забезпечував прикриття з повітря бойових порядків корпусу, який утримував плацдарм на західному березі річки Вісли, південніше Варшави.

З 14 січня по 20 березня 1945 року, беручи участь в наступі корпусу від річки Вісла до річки Одер, полк під командуванням  Мицика В. Ф. зразково зробив марш загальною протяжністю 1500 км, збивши при цьому 39 літаків ворога. Завоював найменування «Померанського» та нагороджений орденом Кутузова 3-го ступеня.

У боях від ріки Одер і за оволодіння містом Берлін з 15-го квітня  по 2-ге травня 1945 року підрозділ полку під командуванням В. Ф. Мицика,  рухаючись безпосередньо за бойовими порядками танками і мотопіхоти, забезпечив постійне прикриття їх із повітря і збив за цей період 16 літаків ворога.

27-го квітня 1945 року під час рекогностіровки району вогневих позицій в Берліні Василь Федорович був тяжко поранений, але не дивлячись на це, виконав до кінця поставлене перед ним завдання.

Всього за час участі в боях полк під командуванням гвардії підполковника Мицика В. Ф. збив 88 літаків ворога, за що був удостоєний  звання Гвардійського. Із особового складу полку нагороджено орденами і медалями Союзу РСР 481 солдатів і офіцерів.

За успішне виконання завдань командування в боях за оволодіння містом Берлін і виявлену при цьому військову майстерність, мужність, відвагу та героїзм нашого земляка В. Ф. Мицика було удостоєно  високого  звання ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (посмертно). 14 травня 1945 року серце Василя Федоровича зупинилося. Про присвоєння йому високого звання ГЕРОЯ дізналися 31 травня 1945 року вдова Галина Тимофіївна, доньки Людмила і Світлана. 

Матеріали про життя Героя Радянського Союзу В. Ф. Мицика  ми знайшли в сільській бібліотеці та в місцевому музеї /Фото№8/.

Від шкільного порогу у чорне пекло війни пішов ще один юнак, чиє ім’я зараз знає кожен учень Вовчицького ліцею – це Дмитро Іванович Сірик.

  Щоб детальніше познайомитися з життєвим шляхом випускника 1941 року нашої школи, нам довелося провести значну пошукову роботу. Відомості про Дмитра Івановича Сірика ми відшукали в книзі «За мужність і відвагу», присвяченій полтавчанам, які в роки війни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Також в архіві міськрайонної газети «Лубенщина»ми відшукали дві замітки про подвиг славного земляка. Зверталися ми за допомогою і до школярів Івано-Франківської  середньої школи №1. Юні пошуковці надіслали нам матеріал про захисника їхнього міста Сірика Д. І., надрукований в книзі «Герои освобождения Прикарпатья ».

За допомогою зібраної інформації нам вдалося значно більше дізнатися про подвиг випускника Вовчицької школи.

Сірик Дмитро Іванович народився 1922 року в селі Лука Лубенського району в селянській родині. В 1938 році закінчив сім класів Тишківської неповної середньої школи. З 1938 року по 1941 рік Дмитро Іванович навчався у Вовчицькій середній школі.

  Пішов ти у бій з атестатом,

  Твої інститути – фронти.

  Геройським радянським солдатом

  Науку ти мусив пройти.

Так писав в «Баладі про Героя Радянського Союзу Дмитра Сірика» його земляк І. Трубка.

За скороченною програмою закінчивши танкове училище, Дмитро Іванович був призначений командиром танка «Т-34». А згодом відважний юнак вже командував танковою ротою.

Дмитро Іванович Сірик воював на Воронезькому і 1-му Українському фронтах. У 1942 році відважного танкіста було нагороджено орденом Олександра Невського.

21 березня 1944 року рота, якою командував лейтенант Д. І. Сірик, форсувала ріку Требна, ввірвалася в бойові порядки німецько-фашистських військ і після короткого бою змусила гітлерівців тікати. Ворог залишив на полі бою більше 100 убитих солдатів і  офіцерів, 20  гармат, більше 200-х автомашин і багато іншого війського знаряддя.

На другий день старший лейтенант Д. Сірик помітив на трасі в районі сіл Сухостав і Яблунов велику колону німецьких автомашин. Раптово обхідним маневром танкісти відрізали шлях для відходу фашистів. Німці в паніці розбіглися, залишивши  сто автомашин.

23 березня, коли наші війська підійшли до міста Черткова, рота під командуванням Д. І. Сірика одержала бойове завдання: звільнити місто від фашистів. Вночі танкісти почали переправлятися через річку Серет. Німці, не встигнувши зірвати міст, хотіли знищити його вогнем. Вони підігнали до мосту цистерни з пальним і підпалили їх. Екіпаж танка Д. І. Сірика першим кинувся до цистерн і загасив вогонь. Наша піхота та артилерія швидко перебралися через міст і незабаром оволоділи містом.

  Смерть гадам, фашистській мерзоті!

  Машина здригалась від бомб,

  Та з Сіриком разом піхота

  За танком ішла напролом.

Продовжуючи переслідування відступаючих гітлерівців, рота Д. І. Сірика форсувала ріку Дністер. В одному з боїв на правому  березі ріки за місто Станіслав (Івано-Франківськ) гвардії старший лейтенант Дмитро Іванович Сірик загинув смертю героя.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1944 року за відмінне виконання завдань командування в боях проти гітлерівських загарбників і виявлену при цьому мужність та відвагу командиру танкової роти 2-го танкового батальйону 1-ої гвардійської танкової бригади 8-го гвардійського механізованого корпусу 1-го Українського фронту гвардії старшому лейтенанту Дмитру Івановичу Сірику посмертно присвоєно звання ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ. 

Нам, пошуковцям, приємно відзначити, що випускники нашої школи досягли вершин і в науці. Яскравим доказом цього є життя і наукова діяльність одного із випускників Вовчицької школи Заплавного Олексія Яковича. Дуже детальну інформацію про свого дядька люб’язно погодився надати нам житель села Вовчик Заплавний Микола Іванович, 1948 р. н. /Фото№6/  

   Олексій Якович Заплавний народився в 1916 році в  селянській сімї в селі Вовчик. Закінчив місцеву семирічку в 1930 році. А продовжив навчання в Луганському хіміко-технологічному технікумі. По його закінченні розпочав трудову діяльність старшим робітником кузнецького цеху Луганського паровозобудівного заводу.

У 1935 році Олексій Якович успішно склав вступні іспити до Московського інституту кольорових металів і золота імені М. І. Калініна. В 1940 році Заплавний після закінчення навчання був направлений в Чимкент, на посаду директора місцевого гірничо-металургійного технікуму.

З перших днів Великої Вітчизняної війни наш земляк просився в діючу армію, на фронт. Але не відпустили, бо освічені люди були потрібні і в тилу. На протязі 1942-1944 років Олексій Якович працював начальником відділу металургійного комбінату. А наступні 7 років (1944-1951 рр.) був асистентом, а потім доцентом Казахського гірничо-металургійного інституту.

Олексій Якович у 1949 році на Вченій Раді московського інституту кольорових металів блискуче захистив кандидатську дисертацію і йому була присвоєна наукова ступінь кандидата економічних наук.

Доля неодноразово випробовувала нашого земляка. З 1951 р. по 1960 р. Заплавний очолював відділ економіки Алтайського гірничо-металургійного інституту Академії Наук Казахської РСР. Під його керівництвом відділ сформувався у велику наукову спілку по дослідженню в галузі економіки кольорової металургії, енергетики і комплексного розвитку економічних районів республіки.

Ми були приємно вражені, дізнавшись від Миколи Яковича, що Олексій Заплавний належав до провідних вчених в галузі кольорової металургії тодішнього Радянського Союзу. Адже наш земляк вперше в СРСР дав економічну оцінку новому технологічному процесові – електросплаву свинцевої сировини.

Олексій Якович був одним з перших в країні авторів, які довели економічну ефективність системи примусового блокового подрібнення на рудниках кольорової металургії.

Ми дізналися, що Олексій Якович залишив величезну науково-теоретичну спадщину. В списку наукових праць в галузі економіки у славного полтавчанина 84 найменування. Серед них: 21 науково-дослідний звіт, 47 статей, 2 брошури, 2 книги, 9 доповідей на Всесоюзних і галузевих нарадах та конференціях, 3 доповіді на сесії Академії Наук  Казахської РСР, присвячені перспективам розвитку продуктивних сил рудного Алтаю, Центрального Казахстану.

Країна високо оцінила титанічну працю нашого земляка. Олексій Якович був нагороджений медаллю «За доблестный труд в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.», медаллю «За трудовую доблесть», двома Почесними Грамотами Президії Верховної Ради Казахської РСР, двома Почесними Грамотами Красноярського Раднаргоспу.

Серед випускників нашої школи довоєнного періоду є два народні артисти Української РСР. Це  Петро Трохимович Сергієнко та Андрій Федорович Кагарлицький. Побачивши їх  фотографії у сільському музеї, ми вирішили познайомитись з долею цих людей. Серед архівних матеріалів музею ми знайшли афішу Київського Державного ордену Леніна Українського драматичного театру імені І. Я. Франка від 17лютого 1962 року про бенефіс Петра Трохимовича Сергієнка з нагоди його 60-річчя та 35-річчя творчої діяльності. Глядачам пропонувалася вистава «Оптимістична трагедія», в ролі Вожака – Петро Сергієнко /Фото №7/. В одному з відривних календарів за 1982 рік нам вдалося відшукати точну дату народження славного земляка – 4 лютого 1902 року. На жаль, уже давно немає хати, де жив в дитинстві Петро Трохимович. Не залишилося і людей, які б могли щось розповісти більше про цю видатну людину.

А ось родичів народного артиста УРСР Андрія Федоровича Кагарлицького, випускника нашої школи 1940–го року, нам вдалося відшукати. В селі Вовчик мешкає Андрієвська Наталія Євтухівна, 1933 р. н. Із її сестрою Андрій Федорович був одружений. Наталія Євтухівна і розповіла нам біографію свого родича.

Андрій Федорович Кагарлицький народився 4 лютого 1925 року ( до речі: збіг чи певна закономірність  - П.Т. Сергієнко народився теж цього дня, але 23-ма роками раніше) в селянській сім’ї в селі Вовчик. У   1940 році закінчив місцеву семирічку. В  перші дні війни Андрій Кагарлицький пішов добровольцем на фронт. Як згадує Наталія Євтухівна, він мав 13 поранень, 4 осколки залишилися в тілі назавжди. Але Андрію пощастило вижити. Повернувся з фронту на милицях, одружився з односельчанкою Галею. Працював в колгоспі, був секретарем сільської Ради. Але понад усе хотів стати артистом. Жага здійснення мрії перемогла, і Андрій Федорович вступив до Харківського театрального інституту. Після його закінчення актора направляють на роботу в Полтавський драматичний театр. А через три роки родина Кагарлицьких переїхала до Херсона. Саме за професійну акторську діяльність в Херсонському Державному драматичному театрі Андрію Федоровичу Кагарлицькому було присвоєно високе звання «Народного артиста УРСР» . Помер наш земляк в 2002 році.

Наталія Євтухівна вважає, що у Вовчику вулиця, на якій пройшли дитячі і юнацькі роки А.Ф. Кагарлицького, повинна носити його ім’я. Ми погоджуємося з нею і ставимо собі за завдання зібрати детальнішу інформацію про нашого видатного земляка.

Вовчицька школа дала путівку в життя і заслуженому журналісту України Шостаку Миколі Івановичу. 30 квітня 2007 року на 53-ому році обірвалося життя поета і письменника, палкого поціновувача і скарбника українського слова. В нашому селі проживає брат Миколи Шостака – Олексій Леонідович Кокозій. Під час зустрічі з ним ми мали змогу детальніше познайомитися з життєвим шляхом славного випускника нашої школи /Фото№9/. Народився Микола Шостак            8 квітня 1954 року в селі Вовчик в родині сільських трударів. «8 років перебував під крилом талановитого педагога Івана Івановича Саєнка», - цей вислів брата Олексій Леонідович запам’ятав на все життя. В школі Микола Шостак понад усе любив вчительку Надію Григорівну Іващенко та її уроки української мови та літератури. Саме вона прищепила хлопцеві любов до рідної мови. Надія Григорівна була єдиним читачем і критиком перших поетичних спроб свого вихованця. Мудрий наставник своїми порадами запалила ще більшу любов юнака до поетичного слова. Після закінчення восьмирічної Вовчицької школи Микола Іванович два роки навчався в Литвяківській середній школі. Десятикласник Микола Шостак став членом Лубенського літературного об’єднання. Соковита мова юнацьких віршів, своєрідне образне мислення поета-початківця привернули увагу багатьох літераторів. Того ж року наш земляк стає лауреатом «Поетичної весни».

 Коли прийшов час обирати навчальний заклад для здобуття професії,  сільський хлопець, не роздумуючи, подав документи до Київського інституту іноземних мов. Та не поталанило Миколі стати того року студентом – не вистачило одного балу. Засмучений, але не зламаний, повернувся юнак до Вовчика. Олексій Леонідович згадує, як по приїзду із Києва, брат поставив собі мету: наступного року обов’язково подолати вершину, ім’я якої «інститут іноземних мов».

Щоб не згаяти рік, Микола Іванович влаштовується на роботу на посаду завідуючого сільським Будинком культури. Саме в цей час поруч з літературними розвиваються і музичні здібності юнака. Микола грає в сільському духовому оркестрі.

У 1976 році Микола Шостак стає студентом Київського інституту іноземних мов, навчається на факультеті іспанської мови. В кінці 70-х  - на початку 80-х років вірші молодого поета друкуються в газетах, журналах. Переклади Миколи Шостака з іспанської були надруковані в журналі «Всесвіт» та збірнику молодої кубинської поезії «Ритми Гавани».  Саме в цей період Микола Іванович знайомиться з багатьма письменниками Києва ( в т.ч. із Павлом Усенком , чия творчість пов’язана з Лубнами). Після закінчення інституту Микола Іванович разом з дружиною працювали вчителями німецької мови,  спочатку в с. Сотники Яготинського, а потім – в с. Іванків Бориспільського районів на Київщині. «А згодом брат перейшов на газетну роботу», - згадує Олексій Леонідович. Спочатку працював завідуючим відділом Бориспільської районної газети «Трудова слава», а через декілька років очолив її редакцію. Наполегливого і працелюбного журналіста прийняли в Спілку письменників СРСР.

У 1993 році вийшла в світ збірка віршів Миколи Шостака «Три забуті варіації», в якій вміщено і вірш «Мій Вовчику», присвячений рідному селу /Фото№10/. Неодноразово наш земляк брав участь у літературно-мистецьких передачах на телебаченні. А вінцем 20-річонго перебування на посаді головного редактора районної газети стало присвоєння Шостаку Миколі Івановичу в 2004 році звання «Заслужений журналіст України» та одержання відзнаки з рук Президента України Леоніда Кучми.

Рано пішов із життя Микола Іванович. Багато планів та ідей залишились не реалізованими. Серед них – написаний вірш «Пісня про матір», до якого автор планував попросити друзів-музикантів написати музику. За життя не встиг. Та нам віриться, що незабаром прилетить чайкою «Пісня про матір» Миколи Шостака на рідну землю і її почують односельці. 

Ми вважаємо, що це наше невеличке дослідження – лише маленька часточка багатющої історії Вовчицької школи. У майбутньому ми продовжимо дослідження, гадаємо що воно стане цінним джерелом в пізнанні історії рідного краю для майбутніх поколінь.

Матеріали, зібрані членами пошукової групи «Джерело», були використані під час проведення відкритої виховної години «Свято зі сльозами на очах», присвяченої 62-ій річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні. У вересневі дні 2007 року юні пошуковці провели для учнів середніх класів ліцею усний журнал «Лубенці – Герої Радянського Союзу». Також матеріали дослідження знайшли відображення в історичній стінгазеті «Кліо». Про листування з юними краєзнавцями Івано-Франківської середньої школи №1 ми розповіли на сторінках районної газети «Лубенщина».

Історія пишеться кожного дня. А значить – ще не кінець. І здобувати нові вершини буде ще не одне покоління Вовчицької школи.